А тепер? Де колишня удача? Невже Яр-бог одвернув свій лик од племені? Хіба не тягнеться по узвозу сумна валка з трупами найкращих вояків, що були славою і обороною яровитських родів?..
Мовчить Кий, німують вояки, схиливши голови донизу, не промовляє й слова Глиця — вірний порадник вождя, йдучи рядом з носилками.
Валка в мовчанні піднялася по узвозу до майдану, наблизилася до жертовника. На хрестовидному підвищенні вже тріщало багаття, на ньому смажилися чотири туші биків, по одній туші на кожному розі жертовника.
Багряні язики полум’я лизали чотириликий вид Яр-бога, покровителя яровитів, жбухали чорним димом догори, розкидали золоті іскри в навколишню пітьму.
Вояки опустили носилки з мертвими біля жертовника. Зупинився і Кий.
Він поглянув з-під напівзаплющених повік на вогнище, потім його погляд зустрівся з поглядом Горидіда.
— За що дякуєш богам, духовиде? — хрипко запитав Кий. — Хіба не бачиш, яке горе спіткало нас?
Але очі жерця засяяли радістю. Юрба здивовано заклякла. Чи не вселився в Горидіда скажений дух? Таке лихо вдарило в серце народу, а він радіє, не знати чого!..
— Гей, Кий! Послухай старого Горидіда! — крикнув жрець. — Я теж тільки що печалився, бо Яркон повернувся закривавлений і побитий…
— Ти випускав Яркона? — вражено озвався Глиця. — Для чого?
— Ти ще питаєш, гордовитий і злий вояче! — гостро обірвав його жрець. — Так хотіли кияни! Сам Світовид допомагав дружині в битві з козарами!..
- І не знати, з ким же він бився, — додав жовчно Глиця.
— Хіба мало ворогів у яровитів? — зловісно крикнув Горидід. — Небо віщує страшні лихоліття для Києва. Але не бійтесь, люди! Світовид зробив чудо! Доки ви зустрічали дуби з дружиною, Яркон ожив!..
— Ожив, — мов шелестіння вітру, почулося в юрбі.
- І навіть став кращий, як був раніше! — підхопив Горидід. — Рани його вмить загоїлися, повернулася сила. Гляньте на нього! Світовид не залишить в біді свій народ!..
Сотні очей звернулися до жертовної будівлі. Там справді в темряві біліла постать Яркона — гордого, сильного священного коня.
Здавалося, ніби він і не вертався тільки що з важкої битви, скалічений, закривавлений, з побитими ногами. Горидід з торжеством поглянув на Глицю.
— Що скажеш тепер?
Глиця суворо мовчав.
— Що ж значить все це, духовиде? — запитав Кий.
— Слухай, вождь! Слухай, господине Голесю! Слухайте, яровити! — крикнув жрець. — Великі лиха впадуть на землю нашу, багато людей заберуть до країни предків. Та рука богів не покине яровитів у тяжку годину. Я читав знаки на небі, говорив з духами землі… Одна десниця випустить меч з рук, але інша рука підхопить його…
- І чия то буде рука? — тихо запитав Глиця.
— Рука яровита, маловіре! — блиснув очима Горидід. Юрба схвально загомоніла, почулися вигуки радості.
Кий підняв руку в бойовій шкіряній рукавиці, важко поклав її на плече Глиці, потім всміхнувся ледь помітно Горидіду.
— Не час тепер сперечатися… Забудьте чвари. Хай боги вдихають запах смажених биків, а нам треба діяти. Скоро знову зійде сонце — чим ми зустрінемо його ясні промені? Мечиборе, розкажи, хай всі знають про нашу ганьбу…
Наперед вийшов сивий велетень. Його обличчя, мов вирізане з темного дуба, здавалося непорушним. Тільки з-під нахмурених брів гостро блищали очі. Він обвів похмурим поглядом натовп, потім зупинив його на Голесі.
— Пробач, господине, — тихо промовив Мечибор. — Ратибор не повернувся…
— Де Ратибор?! — скрикнула Голеся, пориваючись вперед. — Що з ним? Він мертвий?!
— Ні! — твердо відповів найстаріший дружинник. — Але в полоні. Він і багато молодих вояків. Більше половини нашої дружини він повів у засаду. Зранку почалася битва. Козари тіснили нас. Їх було троє проти одного. Тоді Кий випустив голубів. Це був знак Ратибору. Ратибор не з’явився…
— Але що ж трапилося? — не стерпів Святобор.
— Ми не відали. Наступив вечір, і козари відступили. Тоді Кий послав вояка, щоб той передав наказ дружині молодих — вирушати на поміч. Вслід за тим вождь випустив лисицю… А вночі наші хлопці пробралися в стан козар і дізналися, що Ратибора з його дружиною козари захопили зненацька і майже всіх полонили. На світанку зно!
— Не вертайся без Ратибора, синку. Ти чуєш мене?
— Не вернуся, тату, — твердо відповів Святобор.
ГЛАВА П’ЯТА
ЧОРНА ЗРАДА
1
Опівночі розігралася буря. Місяць і зорі сховалися за чорно-синіми хмарами. Славута потемнів, захвилювався, покотив у далеч білі череди запінених хвиль.