Гей, коню, не підведи, неси мене супроти нього! Хай він подивиться в очі кревного побратима! Тепер доля і вірний меч розсудять нас! Дорогу Святобору перерізав білий кінь Глиці, з іржанням звівся дибки.
— Назад, синку! — крикнув Глиця. — Скачи до Києва!..
— Пусти! — гримнув юнак. — Смерть зраднику!
— До Києва, Святоборе! — лунає над полем голос дружинників.
Що вони кажуть? Покинути поле битви? Повертатись до Києва, несучи таку ганьбу? Ніколи!
— Опам’ятайся! — очі Глиці заблищали гнівом. — Київ мусить знати про зраду! Не забувай — ти останній син вождя!
— А ви? — у відчаї закричав Святобор.
— Не турбуйся! Таких, як ми, багато! Хіба не бачив ти — могили стоять в степах?! Скачи, Святоборе, сину мій! Ми затримаємо поганих!
Юнак зацьковано оглянувся навколо. Скоро козари замкнуть лаву, тоді не вирватися від них. Втомилися руки хлопців, пощербилися мечі. О Яр-боже, збережи їх!
Сильною рукою Святобор натягнув повід, повернув коня. Не ховав сліз, що блиснули на очах.
— Прощайте, хлопці! Прощай, Глиця! — гукнув він.
— Ще побачимось! — долинув до юнака голос Глиці.
Вихором промчав кінь мимо полонених, які мужньо відбивалися від піших козар, вискочив на кручу. Група вершників одділилася від могили, погналася за Святобором. Попереду Ратибор. Проклятий! Він хоче спіймати брата. Він зрозумів, чому Святобор покинув поле битви.
Душно. Кольчуга тисне груди, меч палить руку. Хіба для того вояку зброя, щоб з нею втікати? О горе, ганьба!
Ще один погляд, ще одне слово! Товариші, любі мої! Я з вами, я не хочу рятуватися вашими грудьми!
— Скачи, Святоборе! — прогримів застережливий голос. — Мертві наказують тобі!..
Вперед, коню. Тепер уже не можна вагатися. Голос племені кличе юнака, вимагає розуму і рішучості…
ГЛАВА ШОСТА
МЕЧ КИЄВА
1
Кінь скаче з кручі в воду Рубіжної, пливе. Святобор озирнувся. На березі козари зупиняються, не їдуть далі. Ратибор кричить, в чомусь переконує їх.
Ось він сам кидається з конем в річку, пливе.
Кінь Святобора важко виходить на берег по грузькому дну, ламаючи очерети, пробирається на тверде.
Тепер можна вскачки. Вперед, понад берегом, до Славути!
Назад летить пісок, стугонить земля. Кущі верболозу розступаються перед Святобором, синь ріки вітає його, віти беріз кивають ніжно-зеленими косами.
Побережіть красу свою, озера і ріки! Перегородіть дорогу зраднику, розлийтеся перед ним нездоланними прірвами, водокрутами. Не від смерті втікає юнак, а несе в серці своєму важливу звістку яровитам!
Гей, верболози, зупиніть коня ворожого, не пустіть його далі, берези білокорі, сповийте ворога-брата своїми вітами.
Не слухають, не можуть. Все ясніше стукіт копит, все ближче погоня. Минають години шаленої скачки. Кінь задихається від знесилення, по гриві його стікають клубки піни. Та ось вже синіють кручі Славути, вже недалеко рідна ріка.
Святобор озирнувся. Зрадник один, козари не захотіли їхати в чужі ліси. Що ж, тим краще! Хай доля вирішить, кому з нас жити!
Юнак стишив галоп коня.
Він не може більше втікати від зрадника, мов заєць від вовка!
Ану, рука юнацька, молодеча, меч батьківський, не зрадьте!
Весь в піні, підлетів кінь Ратибора, захропівши, звився на задні ноги, викрутив могутніми копитами купу землі.
Зупинилися два брати, два вороги, над плином Славути, на високій піщаній кручі, схрестивши погляди. В дужій руці Святобора блиснув меч.
— На кого здіймаєш меч, вовченя? — гримнув Ратибор, обпікши брата поглядом чорних очей.
— Помовч, зраднику! — пролунала тверда відповідь. — Нам нема про що говорити! Не рідна вже, а ворожа кров тече в твоїх жилах.
Вуса Ратибора піднялися над губами від презирливої усмішки, хижо блиснули зуби.
— Що розумієш ти, хлопчисько? Не зрадив я Київ, а хочу умножити його славу! Батько вже старий і нікчемний дід, а не вояк! Чи розширив він за все своє життя межі племені яровитів? Я не міг більше чекати і вирішив зробити по-своєму!
— А для цього треба було вбити Щека і Хорива, ослабити дружину, віддати на поталу ворогам цілий загін? Якою ціною рвешся ти до влади, виродку?
Ратибор спалахнув, вихопив меч. Могутньою рукою здибив коня, люто прохрипів:
— Тримайся ж! Я виб’ю з тебе вовчий дух, приблудо! Страшно вдарили мечі. Сипонули іскри. Коні зійшлися грудьми, люто гребнули копитами пісок.
О старий, добрий вождь, славетний Кию! Чи думав ти, що сини твої кохані будуть рубатися над предковічним плином Славути? Чи таку долю готував ти їм, з’єднуючи їх руки над кревними чашами, пестячи їх в дитинстві шорсткою долонею? Де ти? Чому не станеш серед них, не розборониш батьківською десницею?