— Звідки? Як? — непевно запитав старий Корінь.
— Ратибор — син Кия — зрадник, — відповів юнак. — Я бився з ним на оцій кручі… впав у воду, поранений… а потім нічого не пам’ятаю.
— Хто ж ти? — скрикнула вражена Ружа. — Звідки?
— Молодший син вождя… Кия, — понуро промовив Святобор.
Дівчина стиснула ніжними долонями руку юнака, зазирнула йому в очі.
— Що робити? Говори!..
— Мені треба бути в Києві, попередити… Чи далеко туди?
Корінь з сумнівом похитав бородою, переглянувся з Ружею.
— Тут Київ Лов. Колишнє рибальство батька твого. Ще далеченько добиратися тобі…
— Горе мені, - застогнав Святобор. — Де ж дістати коня? Не можна гаяти часу, яровити…
— Не турбуйся! — раптово перебила його Ружа. — Лягай на сіно, спочивай. Завтра надвечір ми будемо в Києві.
Юнак радісно притиснув руку дівчини до своїх грудей, поцілував старого Кореня в щоку. Хвиля полегкості вдарила в груди, залила серце гарячим потоком, покрила свідомість Святобора саваном забуття…
О юні серця, відважні душі, сильні руки! Чи врятуєте ви дворища київські від чорної руки, чи зупините меч, що навис над племенем яровитів?
Мовчить ніч, вирує Славута. А маленький човен вперто розрізує його могутній плин, прямує вгору…
2
Пізньої ночі кінь Ратибора зупинився в глибокій лісовій долині, недалеко від Києва. Син вождя пригнувся до гриви, поглянув поверх дерев.
На тлі тьмяного неба видно було покручене верховіття трухлявої вікової верби.
— Здається, тут, — прошепотів Ратибор полегшено.
Прислухавшись до шуму ялин, він піднявся в луці сідла і крикнув совою. З гущавини почувся такий же крик. Ратибор скочив з коня, припнув його до стовбура найближчого дерева.
З хащів з’явилася постать в чорному довгому вбранні, наблизилася до сина вождя.
— Все пропало! — почувся пригнічений голос Ратибора.
— Я знаю…
— Звідки?
— Горидід послав голуба, доки ти скакав сюди. Гарячий ти, Ратиборе! Гарячність і призвела до невдачі…
— А блискавиця? — скрикнув Ратибор. — Чому це сталося саме тоді, як батько передавав мені меч?
— Випадково, — прозвучала сувора відповідь. — Повір мені, ще нічого не пропало. І блискавиця могла бути знаком твоєї майбутньої величі. Горидід передає таке…
Невідомий в чорному схилився до Ратибора і щось зашепотів йому на вухо, ніби боявся, що ніч підслухає темні слова.
Син вождя відступив крок назад, захитав заперечливо головою.
— Ні, ні! Тоді всі одвернуться від мене!
— Не говори дурниць. Хіба ти вже не ступив на цю дорогу? Хіба не буде те ж саме, якщо яровити дізнаються про зраду дружини? Про смерть Святобора! Іншого шляху нема. Ще день-два, Кий передасть меч Києва в інші руки, тоді — прощайся з владою… А так — ти візьмеш в руки велику силу. Сила — це все! Хто посміє тоді сказати слово проти тебе?
Ратибор довго стояв задумавшись. Вітер свистів пронизливо між густими вітами ялин, а синові вождя здавалося, що то завиває буря в його холодних пустих грудях. Нарешті, він рішуче махнув рукою, глибше насунув на чоло шолом.
- Іду!
— Я буду молитися за тебе, Ратиборе!
— Не молитися треба, а готувати підземний хід. Сповісти Горидіда…
— Добре. І не забудь — жерці Світовида рівняли для тебе дорогу. Вони й мусять одержати половину твоєї майбутньої слави…
— Не забуду! — крикнув Ратибор, вискакуючи на коня.
Затріщало гілля, застугоніло коріння. Темрява ночі миттю поглинула вершника з конем.
Ратибор зупинився на високій кручі Славути, зліз з коня. Скрегочучи зубами, вихопив меч, сильними помахами зрубав кілька кущів бузини, мов хотів вилити кипучу злість, що переповнювала груди.
Потім схаменувся, сів над прірвою, задумався тяжко.
Місяць сховався за хмару, потемніло. Ніч невпинно котилася над землею яровитів. Треба було діяти. Ще якийсь черв’як точив сумління Ратибора, змушував його вагатися. Світлі і темні образи боролися в його свідомості, штовхали розум в різні боки.
А втім, що вагатися! Хіба є в нього вибір? Дорога тільки одна!
Рішуче підвівся Ратибор, взяв коня за повід, повів крутою стежиною поміж бур’янами і глинищами до води.
Кінь хропів, червоним оком поглядав на господаря, перед водою здибився на задні ноги. Не хочеться йому йти в холодний плин.
— Н-но! Проклятий! — ударив тварину Ратибор, сильною рукою смикнув вудила.
Могутня течія підхопила коня з вершником, понесла навскіс до лівого берега. Важко пливти коню, та він звик до всього — і степи, і ріки, і ліси та болота — безліч доріг і стежок міряли його натруджені нога. Ось і берег. Піски, лози. А далі — дрімучі ліси.