Кий підводиться на ложі, закутується в ведмежу шкуру.
Морозить. А потім відразу душно.
Покликати Голесю.
Ні, не треба. Хай спочиває вірна жона — вона теж одною ногою в могилі. Втрата Святобора зовсім доконала її.
Вождь дивиться в пітьму, за віконницю. Дивно, казково пливе по темному небу місяць, поринає в пелену хмар, знову виходить. Далеко по воді Славути тягнеться чудесна срібна мережка, ніби добрі духи тчуть там дивовижну дорогу в чудове майбуття…
Майбуття! Що таїш ти в собі? Що готуєш ти моєму племені? Які муки, страждання чи, може, великі радості і щастя? А чи прийде хоч в далекі часи спокій і незатьмарені дні для нащадків? Чи завжди треба буде гострити мечі і кидати рала, щоб захищати рубежі землі рідної?..
Ніч мовчить.
Думки, мов кажани, обсіли голову Кия, розпирають череп.
Сину, де ти? Що хочеш, чого прагнеш? Невже чорні думи твої перемогли добрі слова батька і ніжну любов матері?
Знову вождь безсило опускається на спину, втомлено заплющує очі…
Раптом надворі гримнули двері. Брязнула зброя. Почувся голос Ратибора.
Кий стрепенувся. Прийшов. Повернувся син!
Відчинилися широко двері, і до світлиці вступила темна постать сина. В примарному світлі місяця його бліде обличчя дивно посміхнулось.
— Батьку, — глухо сказав син. — Пробач мені. Недобрі почуття штовхали мене на різкі слова. Я довго думав… і зрозумів свою помилку… Пробач!
Кий радісно, зворушено простягнув руки, обняв Ратибора, притиснув до себе. Пестив холодну кольчугу старечими руками, мов хотів відчути крізь метал живе серце сина.
— Ратиборе, сину мій рідний! Я щасливий, що ти все розумієш… Збагнути хворобу — це значить вилікувати її. Відкинь гординю. Нема більшого щастя, ніж віддавати себе, свою душу іншим, відкривати багатство серця свого для світу… Сядь, любий мій… посидь біля мене… Налий меду в роги, вип’ємо з тобою… Щоб все лихе втекло з нашої господи, з наших сердець…
— Добре, батьку!
Ратибор хутко метнувся в кут, де стояли діжечки з медом, націдив тремтячими руками в роги золотистої рідини, щось сипнув у один ріг. Твердо ступаючи, наблизився до ложа, подав одну посудину батьку.
Кий взяв тремтячою рукою ріг, підняв погляд вгору. Мов привид, чорною тінню стояв перед ним Ратибор. На темному обличчі не видно очей. А як хочеться вождеві побачити їх вираз!
Він підняв ріг.
— Мир, сину?
— Мир, батьку! — хрипко відповів Ратибор і хутко перехилив свій ріг. Потім різким рухом відкинув його в кут.
Кий припав до питва, повільно перехилив, полегшено зітхнув. Ратибор відступив крок назад.
— Куди ж ти, сину? Дай руку… Ти тремтиш? Чому?..
Ратибор не встиг відповісти. На ґанку почулися голоси. До світлиці хтось зайшов.
— Хто тут є? — почувся голос Святобора.
Ратибор метнувся від батька. Кий несамовито скрикнув.
— Сину! Живий? Дитино моя!
В запічку спалахнуло полум’я. Світлиця осяялась багряним вогнем. Святобор блідий, мов мрець, з перев’язаним чолом, наблизився до Ратибора. Той з жахом позадкував од нього, вхопився за меч.
— Сини мої, що з вами?
— Тату! Ратибор зрадник Києва! Він зрадив дружину, хотів убити мене! Оця дівчина врятувала мене від смерті!
З-за спини Святобора виступила струнка постать Ружі.
— Це правда, Кий, — сказала дівчина.
— Геть! — страшно закричав Ратибор. — Ти мертвий! Я бачив твій труп! Ти привид!
Кий судорожно підвівся на ложі, вхопився руками за горло.
— А-а-а! Пече мене, пече! Що ти дав мені? Допомо-о-о-жіть… Ти отруїв мене…
— Устиг! — болісно вигукнув Святобор, вихоплюючи меч. — Проклятий батьковбивця!
Мечі кресонули іскри. Злякано метнулася в куток Ружа. Тьмяним поглядом дивився Кий на жахливий двобій синів своїх, уже майже нічого не розуміючи потьмареною свідомістю.
Нестримні були удари Святобора. В них юнак вкладав і жадобу помсти, і біль утрати батька, і почуття ненависті до зрадника. Не витримав Ратибор, вислизнув за двері, зник у темряві.
Важко дихаючи, Святобор кинувся до батька, обняв його голову, припав до рідного обличчя.
Пізно!
Слабшав подих, гасли очі… Святобор затряс батька за плечі, з надією зазираючи в спотворене стражданням обличчя.
— Тату! Рідний! Не треба! Зачекай!
Повіки Кия затріпотіли, з вуст зірвалося передсмертне шепотіння:
— Ти… одна моя надія… Ось воно…. нещастя, яке… віщували боги… Рятуй народ свій, Святоборе…