Дмитро Міщенко
СИНЬООКА ТИВЕР
ЧАСТИНА ПЕРША
ЗАКОНИ І ПОКОНИ
В четверте літо своєї єдинодержавної влади імператор призначив Хільбудія воєначальником Фракії, поставив його для охорони ріки Істр, наказавши стежити, аби варвари, що жили там, не переходили ріки…
ПРОКОПІЙ. «ІСТОРІЯ ВІЙН»
Римляни, неодноразово переходячи під проводом Хільбудія в землі по той бік ріки, вбивали і забирали в рабство варварів.
ПРОКОПІЙ. «ІСТОРІЯ ВІЙН».
…Через три літа після свого прибуття Хільбудій, за звичаєм, перейшов ріку з невеликим загоном, слов'яни ж виступили проти нього всі поголовно.
Битва була жорстока, загинуло багато римлян, в тім числі і їхній воєначальник Хільбудій…
ПРОКОПІЙ. «ІСТОРІЯ ВІЙН»
I
Ген за Дністром, над широкими долами землі Троянової, знялось і звеселило всіх щойно викупане в океан-морі сонце. Молоде і яснолике, здавалось, усміхалося довкружнім долам, вижатим нивам по долах, покликаному в путь чи до рала люду. А то гарна прикмета: коли так весело усміхається вранішнє сонце, бути погожій днині. Видно, загулялися десь піднебесні діви або розлінувалися в теплі й припізнилися заварити в своїх вертепах пиво. Тому й благодать на землі. Ані туманів з Дністра та моря, ані мокви із-за бескидів. Ясно та гоже довкруж, мовби на вселенське свято.
Воно, сказати б, невелике й диво: стоїть та пора, коли і літо — не літо, і зима — не зима. Та й день, справді, не якийсь там: завершено веректу по овинах, по веректі збирається перший на передзим'ї торг під стольним городом Черном. А хто ж із поселян усидить такого дня вдома? Одному треба збути витвори рук своїх, іншому придбати їх. Тому зараз уже не обійтися без берковців для зібраного на ниві жита, а тому — без поборшнів для чада, як і без черев'їв для себе, без свити для жони. Іншого гонить на торг потреба придбати сокиру, бо чекає не розчищена в лісі лядина; ще інший нишпоритиме по торжищу й шукатиме таке, що вдовольнить його і не опустошить калиту, рало.
Багато чого треба поселянинові, а ще ж усім, чули, усім потрібен вирощений поселянином хліб. Тож і людно на путях. Одні правляться на торжище з полуденних країв, інші — з полуночних, ще інші — від Пруту та з-за Пруту. Бо Черн — не осібно тиверське торжище. Є там сусідні уличі, є й далекі чи дуже далекі гості — даки з-за Дунаю, ромеї з-за моря. Тим їхати та й їхати ще до бовваніючого на овиді Черна, інші близько вже, бачать, як вирує під стінами прибулий удосвіта чи з ночі торговий люд, чують, як іржуть нажахані чи знуджені за волею коні, й переймаються передчуттям щасливого торгу а чи тривогою за майбутній торг.
— Йой, мамцю! — тиснеться до матері яснолика, мовби те сонце вранішнє, дівчина. — Дивіться, скільки люду на місті, нам і стати вже ніде.
— Посоромся, Миловидко, — заспокоює її мати. — Місто під Черном он яке, тутки всьому тиверському ополченню є де стати, не лише покликаному на торг люду.
— А все ж…
— Чим сушиш голову, дівко, — обертається на мить і знову править кіньми вітець її. — Про інше думай і дбай: аби не загубилася в цьому велелюдді.
— Таке скажете, отче.
— А таке. Легковажна-бо єсть. Захопишся дивами та й підеш собі.
— Вгамуйся, Ярославе, — захищає мати. — Чого б це вона легковажила? Сидітиме на возі й дивитиметься на торги з воза. Правда, Миловидко?
— Атож.
Вони не з далекого далека. Оседок їхній всього лиш за сотню поприщ, нижче по Дністру, а в Миловиди таке відчуття на серці, ніби на край світу вирядилася. Тож і ширить на все очі, надто коли наблизилися до Черна, а в Черні — до торгу, ширить та виголошує своє звичне: йой!
Стариня не везе на торг великих скарбів. У возі ані кузні, ані вичинки, ані рукоділля, саме лиш збіжжя, те, що подарував їхній ратайській родині бог Сварог та щедра ролейна нива. Тому й шукають на місті ратайський кінець, стають поміж тих, що торгують збіжжям. Бо вітцеві не вперше бути тут, він знає, що робить.
Поки розпрягає та порає коней, поки розпитує сусідів, як іде торг, Миловида теж норовить засвідчити свою господарську щирість: вкладає на місце добутий перед цим берковець із вівсом, порає припорошеного за дорогу воза. Коли ж вітець сказав обом — і їй, і матері: «Глядіть тут, а я подамся шукати покупця на товар та й корівки на нове подвір'я», — стала й загледілася на торжище. Леле, яке воно справді велелюдне! А гомону, а бесіди, а сміху! Аж серцю лоскітне від тієї бадьорості людської.