Хільбудій, яко воїн, не зблід, довідавшись про ту оказію, не втратив присутності духу й тоді, як побачив серед гостей власну жону. Навпаки, удав із себе потішеного зустріччю і поспішив до Анастасії. Та одразу ж змушений був виказати і подив свій, і тривогу.
— Не нас, — стримала його посинілими на холоді устами Анастасія, — дітей звели забрати передусім.
«Дітей?! — запитав потухлими з ляку очима. — Свята Богородице! Вона привезла з собою й дітей?»
Поки слуги ставили на визначене місце фургони, розпрягали й вели в конюшні коней, потім носили привезене з Константинополя добро, допомагав роздягатися й упадав по-батьківськи коло дітей, питав-розпитував, як їхалось їм, чи дуже перемерзли в путі. А залишився на мить-другу наодинці з жоною, не втримавсь-таки й поцікавився:
— Що трапилось, Анастасіє? Сподіваюсь, не з примхів покинула теплу домівку в Константинополі й рушила в таку далеку й таку небезпечну зимової пори путь.
— Не до примхів, мужу мій. Не маємо вже ми домівки, вижили нас під зиму із тепла.
— Як то?
— Та отак. Константинополь повстав на свого імператора. Згоріла від рук зворохобленого охлосу мало не вся вулиця Месе, а надто оселі знаті, згорів сенат, преторій, та що преторій — святої Софії, церкви святої Ірини не пощадила караюча нас рука.
Аж ось коли Хільбудій остаточно забув, що він воїн і полководець. І видивився, як рідко коли видивлявся на свого бесідника, і змовк на довше, ніж личило б.
— Не може бути! А що ж імператор?
— Подейкують, готував кораблі для втечі. Коли б не Феодора, мали б уже іншого імператора.
Не вірив, мабуть, тому, що чув, бо Анастасія так і сказала:
— Коли сумніваєшся, поцікався в братів моїх, вони і не таке знають.
Догралися. Подумати тільки: Константинополь повстав проти імператора, дійшло до того, що Юстиніан готувався до втечі. Де ж були когорти своїх і найманців? Що робили полководці Велісарій і Мунд? Вони ж обранці Божественного, на них покладався він, як на круту гору.
Нагоди для розмови з патрикіями Констанцієм та Іоанном не треба було шукати, вони самі побажали усамітнитися з високосановним зятем і викласти перед ним усе, що везли з Константинополя у пам'яті і в серці.
— Честь і совість, — сказали смиренно, — зобов'язують нас бути відвертими: ми не тільки заради сестри пустилися в ці мандри.
— Розумію, власне, догадуюсь: ви теж стали жертвами ворохобні.
— Анастасія повідала вже?
— Ні, кажу ж: догадуюсь.
— В такому разі ти можеш і помилитися. Ми не погорільці, Хільбудію, ми — втікачі.
— Від охлосу?
— Ні, від імператора. Охлос повержений, а хто ж утікає від повержених у прах?
Оце діждався новини, оце потішили новинами! Ну що ж, хай кажуть, мусить знати все, від альфи до омеги.
Вони (для Хільбудія то не таємниця), як і більшість торгового та ремісничого люду, — прасини, та циркова партія Константинополя, яка віддавна ворогує з партією аристократів і крупних землевласників — венетів. До Юстиніана — Хільбудію це теж відомо — ворогування те підігрівалося одним: венети — прихильники православ'я, прасини — монофісити, ті, що не пристали до рішень Халкідонського собору. Колись ворожнеча вичерпувалася утичками на іподромі, поділ на партії визначався носінням синіх і зелених плащів, наявністю в кожній партії своїх дімів — озброєного люду, що мав стати на захист Константинополя, коли на нього нападуть варвари. За Юстиніана ж до релігійних і циркових протиріч між венетами й прасинами додалося й переслідування прасинів, яко малоімущого й через те незахищеного імператорською ласкою класу. Користуючись прихильністю василевса і василіси, золота молодь партії венетів, іменована стасіотами, геть розперезалася в стольнім городі Візантії. Почалося з невинних забав — стасіоти визнали за потрібне виділитися з-поміж усіх інших дотриманням особливої, «гуннської» моди: одягалися в дивні, з високими буфами хітони, запускали вуса, бороди; волосся стригли лише спереду, ззаду, аж на плечі звисала буйна, здебільше не розчесана грива; на ногах теж «гуннське», із задраними вгору носками взуття. Константинополь спершу тільки усміхався, спостерігаючи ті витівки, та незабаром змушений був погасити ту усмішку. Від незвичного одягу стасіоти перейшли до ще незвичніших бенкетів на незаконно придбані сестерції, від бенкетів — до грабунків і розпусти: вривалися поночі до осель прасинів, забирали, погрожуючи мечами, коштовності, насилували жінок, дівиць, а коли прасини зверталися, шукаючи захисту, до суду, вривалися юрмою в суди й примушували суддів виносити вирок на користь венетів.