Чула, хтось наближається до неї насторожено-несміливою ходою, а проте не обернулася в той бік і не поглянула. Лежала й плакала та сльози ковтала плачучи.
— Заспокойся, дитино, — почула співчутливо-лагідний жіночий голос, а вслід за тим — доторк руки до плеча. — Бог милостивий, ще буде втіха тобі, ще буде й благодать його.
Мабуть, було щось у тому голосі від матері-порадниці, від бабусі-втішниці, а може, всього лиш від жінки і людини, — таки не втрималась і оглянулася, а оглянувшись, побачила: поруч стояла одягнена в чорне монашка, одна з тих, що, знала вже, зреклися світу, усіх його зваб і зреклися не з доброї волі.
— Хто ти? — цікавилась тим часом монашка. — Звідки ти? Чому так ревно плачеш?
— Я з того роду-племені, що зазнало великої кривди від людей, а плачу… плачу від обиди, що не маю ані сили, ані змоги покарати своїх кривдників.
— Утіш себе, вони не залишаться непокараними.
— Гадаєте? — знову обернулася й підозріло-недовірливо глянула на свою втішницю. — Хто ж покарає, коли навіть боги не зважили на мій ревний клич-благання, не зійшли з неба і не покарали?
— Ще покарають. Господь сказав: хто високо підносить ворота свої, той шукає падіння.
— Чому ж тоді упала я? Чи то ж так багато хотіла? Я, матінко гожа, всього лиці уподобала молодця, воліла взяти з ним злюб, а ваші ромеї прийшли й спалили нашу землю, спершу тільки розлучили мене з ладом моїм, а це назавжди забрали від мене: скалічили його, євнухом госпожі своєї зробили, то він не витримав і кинувся з горя-розпуки в море. Отут, на цім самім місці! — показала й знову залилася сльозами.
Монашка одразу і все зрозуміла: ця дівчина — язичниця, поганка. І ромеїв ненавидить всім серцем. Одначе не одвернулася і не пішла від неї. Бо побачила в ній передовсім сестру і подругу, биту недолею людину і вже потім — уражену кривдою чужинку. А хто не здатний відділити зерно від полови, дає перевагу гордині й потішається нещастям ближнього свого, той теж не залишиться непокараним.
— Повір йому, дівчино, — і він заступиться за тебе.
— Кому — йому?
— Богові нашому.
Не знала Миловидка, що сказати монашці, а чи не вважала за потрібне казати щось. Лежала при березі й схлипувала важко, лежала й схлипувала.
ЧАСТИНА ДРУГА
КУДИ ПРИВЕДУТЬ БОГИ
Оскільки у них (слов'ян) багато князів і між ними немає згоди, вигідно деяких із них переманювати на свій бік — або ж обіцянками, або багатими дарами, зокрема тих, що сусідять із нами.
ПСЕВДО-МАВРИКІЙ. «СТРАТЕГІКОН»
Океан-море — всім морям мати; окинуло те море весь білий світ, обійшло те море довкола всієї землі.
ІЗ ВІРША ПРО «ГОЛУБИНУ КНИГУ»
Серед моря-моря стоїть червона комора.
ЗАГАДКА
Чи народилась і чи зігрівається сонячним промінням людина, котра підкорила б собі нашу силу?.. В цьому ми певні, доки на світі є війна і є мечі.
МЕНАНДР ПРОТИКТОР. ВІДПОВІДЬ ВОЖДЯ СЛОВ'ЯН АВАРАМ
I
Такого за Малкою ніби й не помічав. Біда чи радість у родині — завжди уміла бути розважливою, часом не по-жіночому мудрою. Сьогодні ж ані розважливості, ані мудрості не бачить у її вчинках. Спаленіла, довідавшись про намір мужа знову посилати Богданка в науку володіти мечем та сулицею, й стала між сином і ним, князем Волотом, стіною.
— Не пущу! — вирекла твердо й несподівано рішуче. — Візьми меча та вбий мене, коли маєш намір робити по-своєму, одначе поки жива, до дядька сина не пущу!
— Ти при своїм глузді? — стетерів.
— Як бачиш. Та наука мало не звела отрока зі світу. Тепер знову?
— А ти ж як думала? Він прийме в спадок від мене землю і стіл. Князі — мужі всієї землі, роду-племені, в них іншої путі нема, мусить усе життя гострити меч і розум, інакше згине сам і земля за таким князем згине.
— Най підросте, тоді вже й піде.
— Схаменися, Малко. Отрокові вісімнадцяте літо минає вже. Чи я не зважав на те, що сталося з ним, чи мало ждав доки забуде усе, що сталося того передліття? Коли ж постигатиме їх, і ратне діло, і науку княжу? Тоді, як стане князем?
І переконував, і кричав на жону — дарма, нарікала на всіх і вся й плакала, присягалася, що не поступиться, і знову плакала. Мусив зважити на те й обмежитись півзаходом: оскільки жона противиться намірам мужа і князя, так і буде, не посилатиме поки що Богданка до дядька, візьме з собою на полюддя, правеж правити у поселян. Йдеться до зими, по городищах і сусідніх з ними весях завершується веректа, настає та пора, коли змовкають ціпи та терниці в овинах, по скотницях тирлується непримітний літньої пори товар. Поселяни міряють нині берковцями й тримають у тих же берковцях чи зсипають до підклітей збіжжя, рукомеслий люд — шевці, гончарі, чинбарі, ткачі — поспішають збути витвори рук своїх на торжищах й покласти до киси зароблені різани, мідниці, ногати; лучники, сідельники, ковачі, золотарі роблять, як і робили, своє діло — гнуть луки, майструють сідла, кують чи позолочують кузнь. Для князя ж і його мужів настає час подумати про поповнення княжої скіниці гривнами, ногатами або ж ромейськими солідами — для купівлі в тих же ромеїв кам'яної потерті, що піде на злютування стін у гридницях та вежах, щитів та мечів, пристроїв для оснащення лодій і для управління лодіями, про поповнення житниці збіжжям, медом, воском, як і підклітей волокном, хутром — для потреб стольного Черна, дружини ліпшої і меншої, для торгівлі з тими ж ромеями. Кожен пам'ятає: аби земля була дужою, а життя в ній надійним, поселянин має віддати князеві те, що з нього належить, а князь взяти усе, що йому належить: від диму — димне, від рала — міру пшениці, жита, проса, вівса, дикуші, від борті, тенет, перевісищ — теж десятину, як і від зарібку кожного з людей рукомеслих також десятину. Всяк знає свою повинність, як знає й місце здачі повинності, а все ж князь та його мужі мають самі побувати в кожній общині і взяти те, що належить з общини. Теремкові, старости — люди довірені, та не завжди вірні, сутяги завзяті, одначе дбають та сутяжать насамперед для себе.