— Коні, хури приготовлені? — поцікавився в челядника.
— Приготовлені, княже. Похідна скітниця — також.
— Скажи воєводі Стодорку, най зайде до мене. Відтоді, як Вепр зрікся високого звання ліпшого мужа і воєводи в княжій дружині, його місце посів Стодорко, муж не такий одважний, як Вепр, зате тямковитий. Цей не полізе на рожен, цей спершу подумає, потім скаже, спершу виважить, потім зробить. А все ж було б ліпше, коли б його тямковитість та поєдналася якось із Вепровою одвагою. Був би певніший, що не сам стоїть на сторожі Тиверської землі.
— Кликав, княже?
— Так. Від'їжджаю на полюддя, Стодорку. У теремі лишаю Малку, а в городі — тебе. Будь пильним і твердим, ані на п'ядь не відступай від того, що ввів заради супокою я, тим паче в дні торгів і великих свят.
— Так довго збираєшся затриматись на полюдді?
— Чому довго?
— Ти ж кажеш: і великих свят. А великі свята скоро не передбачаються.
— Всяке може трапитись. Аби не затриматись аж надто довго, їдемо трьома валками, в усі три кінці нашої землі: муж Власт — на сівер, муж Бортник — на полудень, я — на захід сонця… На тебе лишаю сусідні з Черном общини і сам Черн. 3 города не відлучайся, посилай замість себе людей довірених, проте постарайся подбати, аби до коляди правежі були в скітниці та житниці. Без цього намірам нашим не судитиметься бути здійсненими.
— Гаразд, княже, зроблю, як велиш. Ось тільки не розумію твого побоювання. Чим стривожений? Чому велиш бути аж надто пильним та обережним?
Волот міряє його допитливим оком.
— Причин для побоювання, може, й немає, а для тривог є, воєводо. Не забувай, Вепр пішов од нас лютий і кревно ображений, а він не забуває образ.
— Гадаєш, може прибути сюди з лихим наміром?
— Сам не посміє прийти, а ромеїв може привести. Видно було: Стодорко не зовсім вірить тому, що чує.
— Оце так?
— А так, воєводо. Розбрат пішов між нас, а там, де розбрат, там усього можна сподіватися.
— То, може, тобі не слід би йти на полюддя? Може, я пішов би замість тебе?
— Ні, піду сам. Синові мушу передавати цю науку — як княжити над людом.
Путь слалася коневі під ноги туга і бита, проте не мерзла ще. Та й у аері не відчувалося дихання зими. Була та прохолодна, одначе не холодна ще пора, коли не лишень на возі, і в сідлі почуваєш себе привільне та вільготно. Он як приємно бадьорить бадьорість околій, коли б не вози та не потреба триматися возів, пустив би повід, припав би до луки та й погнав би Сірого від долу до пригорка, від пригорка до долу. Бо дзвенять від стуку-грюкоту коліс не лише околії, дзвенить і серце, бо озивається на зичне іржання коня не лише упокорена за ніч далина, озивається молодечим клекотом єство людське.
— Що, Богданку, — пізнає синові помисли князь, — не розучився триматися в сідлі? Міг би погнати Сірого на всю кінську пору і не впасти під копита?