О, ті помисли і те поле для помислів! Він не міг уже зректися їх, надто після того, як отримав з рук того ж Волота землю при Дунаї. А все ж був до пори до часу обережний. Відчувши якось, що князь не так собі, для жарту, каже: «Гарне пристанище матимеш. Чи не захочеш стати тоді осіб ним князем?» — заострив розум і не забарився натягти на себе личину вірного князеві мужа і мудрого державця: «Таке князівство, як моя займанщина, — сказав, — сусіди гамузом проковтнуть».
Мабуть, довго ще напинав би на себе личину Волотевого побратима і ліпшого мужа у турботах про міць і славу землі Тиверської, коли б не Боривой і не те, що сталося з Боривоєм. Синова смерть додала одваги, а вже одвага — і всього іншого. Найперше, що вчинив, — не об'явився більше в Черні, а коли князь сам прибув до Веселого Долу і захотів погомоніти з своїм воєводою, сказав, що віднині він не воєвода. Перебирає на себе інші обов'язки — будівничого сторожової вежі в Подунав'ї і стража Подунав'я — аби далі від побратима, що став супостатом, і не хоче бачитися з супостатом у личині побратима.
Тим почалася, тим і завершилась княжа гостина у Веселому Долі. Випровадивши непроханого гостя та вгомонившись більш-менш. Вепр сказав собі: «Най їде й тішить себе надією, що минуть мої жалі за сином — мине й гнів. Я інше плекаю в мислі і віднині твердо простуватиму до того, що намислив. Чуєш, враже: твердо і неухильно! У землях слов'янських віддавна водилося і прісно водитиметься: хто має голову, а не пустий макотер на плечах, той і князь; хто міцно тримає меча в руці, а до того ж зуміє спорудити острог — надійне сховище для люду в годину чужкрайських вторгнень, той також князь. А в мене усе те є. Сам казав свого часу: «Що б я робив без тебе?» Ось і скористаюся сам собою, аби спорудити острог і пристанище у витоках Дунаю. А споруджу та заселю даровану землю людом тиверським, не так про себе ще явлю».
Чотири літа тому то були лиш наміри, нині це вже й діло. Он як розвернувся в незайманщині, почуваючи себе вільним та незалежним від князя, не звичайну собі сторожову вежу, острог споруджує: вигнав у піднебесся високу, рублену з дуба вежу, збудував при ній стражницю, там же — гридницю, кліті для коней і кліті та овини для живності, що її потребуватимуть гридні та коні гриднів. На протилежнім боці подвір'я його, воєводи Вепра, терем з підземеллям та клітями в підземеллі, з усіма господарськими забудовами, що не поступляться забудовам княжого двору в Черні. По ліву й по праву руч від терема заклали вже чи закладуть в найближчім часі свої житла мужі — ті, що очолюють холмську сторожу і ті, що споруджують острог, пристанище при ньому. Це буде дитинець. Пізніше його обнесуть великою стіною й відділять від окольного города — того звільненого від лісових хащів місця, що віддає для вогнищан та гриднів. Хай негусто їх, нових поселяй при новім городі, все ж є і що далі, то більше буде. А так, коли дійде до того, що Холм матиме вже своє пристанище і в те пристанище зачастять заморські гості з товарами, об являться й ті, що слугуватимуть гостям, що купуватимуть та перепродуватимуть їхні товари. Ну, а тим, що купують та перепродують, теж захочеться жити в городі й бути під захистом гриднів та острозьких стін. Тоді залюдниться не лише дитинець, залюдниться й окольний город, за городом — ближні, за ближніми й дальні околії. Адже він, воєвода й волостелин, дбатиме про те, даватиме поселенцям вигоди і пільги. Про його землю, морське пристанище піде добра слава, а де слава, там і люд, де люд, там і осібне князівство.
Аби те сталося і сталося якомога швидше, їде сказати жоні своїй: «Досить нам бути нарізно. Бери дітей, лишай на челядь та тіунів Веселий Діл, житимемо віднині при Дунаї». Приклад Людомили може бути чи не найзнаменитіший. «Воєвода Вепр, — скажуть, — перевіз уже й родину. Він певен: має під рукою силу, здатну оберегти поселян від напасті, город — від ромейського вторгнення. А коли певен воєвода, то чого маємо сумніватися ми? У Подунав'ї доста буде землі, більше ніж доста риби, йтиме з чужкраєм жвавий торг. Де такі вигоди, там достаток, там і благодать».
Серцем чув: не лише Людомила, люд тиверський пристане на його клич, зніметься з насиджених місць і подасться ближче до Дунаю. А спіткнувся уже на Людомилі.