— Чи не передчасно забираєш нас із Веселого Долу? — спинилася, подивована його речницею.
— Передчасно? І це кажеш ти, жоно? Невже не набридло бути самій, без мужа та й без мужа?
— Набридло, Вепре. Коли б знав, як набридло. Та я вже не про себе дбаю, моє, вважай, відлетіло за ті доли, звідки не буває вороття. Що буде із Зоринкою, коли переїдемо, — ось чим тривожусь.
— А що з нею може статися?
— Як то — що? Доросла дівка уже, шістнадцять літ має. З ким побереться в твоїм Придунав'ї?
Сторопів від несподіванки й прикусив язика. А й справді, з ким побереться Зоринка в Холмогороді?
— Про це мала б подбати вже, — зігнав досаду на жоні.
— І подбала б, коли б не те, що вбили свого часу дівчині у голову.
— Про Волотового Богданка пам'ятає?
— А то ж про кого.
— Най викине з голови. Чи я не казав тобі: щоб думати про нього не сміла.
— І я те казала, а ба, на вітер летять казання наші.
— Бачиться з ним?
— Відтоді, як заказано, не бачилась, а сохнути сохне по ньому та нарікає на нас за те, що не пускаємо.
— Ану поклич, я побесідую з нею.
— Не треба, Вепре.
— Чому це не треба?
— Таємниці серця — то паші, жіночі таємниці, тобі не гоже втручатися в них.
— Пусте. Я знаю, як сказати і що сказати, аби не вразити і не наполохати передчасно. На кого маєш надію, Людомило? Куди можемо повезти Зоринку, з ким познайомити?
Вепрова завагалася, проте ненадовго.
— Як на мене, до Колоброда не завадило б завітати нам із нею. Жона тамтешнього волостелина — приятелька моїх дівочих літ. Сама ліпотна і сина має ліпотного.
— Ну, то клич дівку. Так і скажу їй: «Надходить веселе свято — Коляда; поїдемо всією родиною до Колоброда».
IV
Минуле слов'янського роду губиться в туманній далині віків. Тому в пам'яті людській збереглося лиш те, що найбільше вразило її. Діди розповідали про ті вікопомні події внукам, внуки — своїм внукам, а ті — знову своїм. Так і йде із покоління в покоління як слава, так і неслава. Понині пишається слов'янський рід тим, що були в його минувшині мужі воістину думаючі, ті, що самі утвердились й інших утвердили в думці: пуща лісова, болото — не такі вже й надійні городища. Навіть обнесене стіною чи й ровом житло не дає певності, що ти захищений від сусідів. Певність може дати лиш єдність родів у племені і єдність племен однієї мови, одного покону в ділах і помислах. На тому давно стали, лиш тому й вистояли в землі Трояновій. Ано, лише тому. Бо тоді були не ліпші, ніж нині, часи, а на полуденних обводах стояли не менш заздренні, ніж ромеї, сусіди — римляни. Чи не їхня заздренність і підказала слов'янам: порятунок у єдності, а вже єдність допомогла створити рать, що її ті ж римляни, маючи на оці великий зріст люду, котрий жив у слов'янських землях, найменували антською.
Певно ж, була причина зважати на силу антів, коли римляни зважали і далі Дунаю не пішли. Визнання те, щоправда, не завадило вишукатись на голови слов'ян іншим сусідам, власне, не сусідам — пришельцям із далеких земель. Вони і ввели антів-слов'ян у неславу. Чи пращури зроду-звіку були такі довірливі, чи аж надто вже заспокоїлися, не знаючи вторгнення чужинців, коли готи висадилися у витоках Вісли й пішли, не зустрівши опору венетів, до полуночних обводів їхніх земель, подивувались і насторожилися, ба зібралися купно і вийшли назустріч пришельцям із чужкраю.
— Хто ви і чого йдете у наші землі? — запитали.
— Ми піддані короля Германарика, — сказали готи. — Йдемо з тих полуночних країв, де багато туманів, а мало сонця. Земля тамтешня не може прогодувати нас, шукаємо іншу.
— У наших краях вільних земель немає. Від Вісли до Дніпра і далі за Дніпром живе люд слов'янський.
— Ми те знаємо, та знаємо й інше: на сіверських обводах Меотіди, та й у сонячній Тавріді є землі або ніким не обсаджені, або обсаджені зрідка. З тим і хочемо вдатися до антів: хай пропустять нас із миром через свої землі. Ані злочинів, ані збитків обіцяємо не чинити осідлій у ваших землях людності, пройдемо, і все.
— Заждіть, — повеліли готам, — порадимося з старійшинами.
І просто радились, і сперечалися пращури, а врадили не те, що мали б врадити.
— Віддавна побутує покон, — казали одні, — коли приходять з миром, з миром і дозволяють правитися через свої землі.
— Не слід забувати, — перечили інші, — готи опустять меч свій на голови таврів або ще когось. Чи це по-сусідськи — дозволяти їм те? Чи так личить чинити добрим сусідам?
— А коли вони всього лиш пройдуть і сядуть на берегах ніким не обсадженої Меотіди? Чого маємо стинатися і класти голови, коли в людей мирні наміри? Усі живемо під богами, глядіть, щоб самим не довелося переселятися колись. До вподоби буде вам, коли стануть на путі і скажуть: «Повертайтеся туди, звідки прийшли»?