Тоді мав уже шістнадцять літ, тож і не став радитися з матір'ю-княгинею, як і питати дозволу в княгині. Сказав, сяде на Сірого й подасться до Соколиної Вежі, та й подався. А не доїжджаючи Соколиної Вежі, звернув і погнав коня на Веселий Діл.
Не під'їхав і не постукався у ворота, як роблять усі. Стояв на узліссі й ждав, коли вийде або ж виїде Зоринка. Та ба, багато хто виходив і виїздив, рипіла того дня ворітниця, рипіли й ворота, а Зоринка не об'являлася поза стінами терема. І день так, і другий, хто знає, чи побачив би її й третього дня, коли б не нагледів, як вийшла й простує в той бік, де тирлувався конем, її, Зоринчина, челядниця — та, що опікується нею й навчає її уму-розуму.
— Добридень, тітуню, — привітався здалеку. Спинилася, подивована, й ледь спромоглася на слово.
— Добридень.
— Ви пізнаєте мене?
— Чом не пізнати? Бачила княжича і не раз. А чула про нього ще більше.
— Коли знаєте, хто я, то, певно, знаєте і все інше. Стариця наша враждує з-за того, що сталося з Боривоєм, а мені край треба бачитися із Зоринкою. Скажіть їй, най вийде таємно.
— Йой, молодче. Скільки тобі літ?
— Шістнадцять уже.
— А Зоринці всього лиш чотирнадцять. Мала вона, аби виходити до тебе, та ще й таємно.
— То вийдіть і ви з нею. Я скажу Зоринці одне-друге слово, та й підете.
Челядниця вагалася. Тоді не завагався Богданко: так благав і так заглядав у вічі, благаючи, що жінка не втрималась і поступилася.
— Я виведу її, та не сьогодні, завтра. Чекай на нас десь далі від оседку, хоча б і отамечки, — показала. — По полудні вийдемо.
Чи Зоринка так дуже ждала того побачення, чи від мами-природи була така; і осміхалась зближаючись, і очима та личком ясніла, як, може, не ясніла досі.
— Добридень, Богданку! — спинилася неподалік і не схилила, як сподівався, голови, дивилася на нього і ясніла, дивилась і ясніла. — Вітаю тебе з одужанням-зціленням. Така рада за тебе, така рада, що йой!
— Спаси біг на добрім слові, — осміхнувся і, мабуть, теж заяснів видом, — Приїхав, Зоринко, сказати, що вини моєї в Боривоєвій смерті немає, тож і вражди між тобою і мною не може бути.
— Я те знаю, — не роздумуючи, погодилась дівчина. — І ось що скажу тобі, Богданку: хоча мені й жаль Боривоя, та ще більше жаль, що між нас і нашими родами он що діється через Боривоя.
Таке зізнання і така довіра не могли не тішити.
— То, може, нам слід помирити якось стариню?
— То була б радість. Та як помиримо?
— Приїзди до нас, як колись приїздила. Побачать, що ми в дружбі з тобою, та й зм'якнуть серцем.
Бачив, і хоче сказати: гаразд, їздитиму, і не може.
— Коли ж не дозволяють їздити.
— Ну, а як я їздитиму, виходитимеш?
— Щоб не знала стариня?
— Атож.
— Такого тим паче не дозволяють. Та й як же це?
— Коли захочеш, знайдеш, як.
Аж тепер опустила долу зір та й не зважувалася звести.
— Ні, Богданку, — сказала зрештою і таки глянула на нього. — Приїзди… приїзди через два літа. Гнів старині уляжеться на той час, а я стану такою, що зможу виходити й таємно.
— За два літа таке станеться, — засумнівався.
— Нічого не станеться, коли заприсягнемо. І ось минули ті літа. Приїхав раз — не вийшла Зоринка, приїхав вдруге — знову не вийшла. Тож і поклав собі: коли й за цим разом не вийде, поступається в ворота, а то й у терем. З вітцем її Вепром стане на розмову, коли доведеться, а таки постукається.
Ждав на умовленому місці до полудня, ждав і після полудня, ховався в лісі, виїздив, аби бачили, і з лісу. А Зоринка не появлялася. Ані вона, ані її челядниця-навчителька.
«Що могло статися? Забула за ці літа, що обіцяла, чи, може… може, її немає вже у Вепровій оселі? Що коли взяла з кимось злюб і виїхала? Га? Що коли взяла з іншим злюб і виїхала?»
Аж млосно стало від тієї лячної думки. Не знав, що вдіяти, і сіпнув коня за поводи, спонукав іти острогами. Куди — сам до пуття не знав. Таки до воріт у загорожі? А певно, куди ж іще і що лишається робити? Не йде Зоринка, він мусить їхати й стукатись до Зоринки.
Кінь поривався бігти (його таки добряче мордували) і, певно, пустився б риссю, а то й вскач, коли б не розчинилася за якусь мить-другу ворітниця і не змусила Богданка натягти поводи: з ворітниці вивалилося дівча літ десяти, глянуло в один, у другий кінець і вже потім загорнулося щільніше в материні строї й поспішило до вершника, що тирлувався на узліссі.