Аж зіщулилася, осягнувши минуле, заглянувши в майбутнє. Зіщулилась і сховалася в собі, так надійно і так затаєно, що затаєності тієї не могли не примітити інші і найперше сестра Євпраксія. Не допитувалася, що з нею, Миловидкою, чому така сумна та відсторонена, більше буває з монастирським стадом, аніж з людьми. Зате опіка й доброта її відчувалися борше. Ходить Миловидка коло монастирських бджіл (ще від дідуся знала, як ходити коло них) — Євпраксія поруч, пасе на передзим'ї чи на передлітті корів — знову поруч та все оповідає або читає з писемних книг, який добрий, який прихильний до гнаних та упосліджених Ісус Христос, які муки прийняв він, утверджуючи віру, заради спасіння люду грішного, як терпеливо прощає гріхи тим, хто робить їх несвідомо, хто всього лиш заблудився, і як карає зумисників, тих, що мають владу над людьми і зле користуються нею, а ще — чревоугодників, котрі заради ситості та утіхи творять богопротивні діла, насилують і вбивають або ж примушують людей самих накладати на себе руки. Ісус Христос — бог милостивий, та до пори до часу. Людям не дано знати, коли, а все ж колись настане той день, день страшного суду. Воскреснуть усі мертві, всі праведнії і грішні й стануть перед грізним судією. Отоді й запитає він Хільбудія: «Ти ходив із розбоєм у землі тиверців?» — «Я, господи». — «Ти плюндрував мирні оселі, ґвалтував люд, брав у полон заради черевоугодія свого?» — «Я, господи». — «Вічне пекло тобі і кара вічна!» — присудить бог. Так само вчинить він із навікулярієм Феофілом.
— А коли в того Феофіла та будуть, матінко, крім грішних, і праведні діла? — згадала Миловида його заступництво в морі. — Як тоді буде?
— Бог усе зважить. Один вельможа усе скупивсь, усе загрібав до себе і не лише в помислах, а й руками. Та одного разу розщедрився-таки. Перевозив багнистою вулицею випечений хліб. Віз похитнувся на вибоїні — і з нього упала в болото посмага. Голодний старець кинувся до неї, аби узяти собі. Вельможа замахнувся було пугою, та в останню мить передумав і дозволив старцеві: «Бери, вона твоя». Коли дійшло до суду божого, господь важив його гріхи і доброчинства. Гріхи помітно тягли шальку терезів униз. Та ось з'явився тієї миті ангел і поклав до доброчинств даровану старцеві посмагу. Шалька з гріхами схитнулася й підскочила вгору — добрі діла та вчинки переважили лихі.
— То страшний суд був уже?
— Ба ні. Бог судить не лишень на страшному суді. Він чи апостоли його судять кожного одразу й по смерті.
Миловидка задумалася й помітно опечалилась думаючи.
— А що ж мені буде, матінко? Що буде, кажу, від богів моїх, коли зречуся їх?
— А ти певна, що вони — боги?
— Батьки й діди молилися їм, і я молилася та вірувала.
— То й що? Допомогли вони тобі, заступилися, коли благала повернути Божейка, а потім покарати за Божейка? Неістинні вони, дитино, поганські. Єдино істинний і єдино всемогутній бог — Христос.
Так здивувалася її речам Миловидка а чи не вірила. Сиділа, дивилася собі під ноги й мовчала. Хотіла було сказати Євпраксії: «А ваш, матінко, бог теж не заступився ж за вас», — та не знала до пуття, ким і як була скривджена ця жінка, коли жила серед мирян, чому опинилася в монастирі, і утримала себе від спокуси.