— Коли б же знаття, що не покарають.
— Цілі народи зрікаються поганської віри — і нічого. Чула ж, знаєш: в Картлі, в Колхідському царстві, у вірменській землі усі нині стали християнами. Та й галли увірували в Христа. Живеш-бо між християн, більше — в обителі християнській. Як житимеш, не прийнявши нашої віри?
— Я ще прийму, одначе най потім.
— Коли — потім? Чи не мала часу подумати, зважити? Твої ровесниці давно стали сестрами в обителі нашій, а ти все послушниця та й послушниця. Така чемна і така тямуща дівчина, а на господарчім дворі гибієш, біля бджіл та біля корів відсиджуєшся.
І дорікала Миловидці, і благала, а більше читала та й читала по пам'яті істини з святого письма. «Не бійся і не соромся мене, — казала устами свого бога й підносила до неба вказівний перст, — я бог твій, я допоможу тобі увірувати в себе, підтримаю тебе десницею правди моєї».
— Коли ж є інша правда, матінко Євпраксіє.
— Яка ще інша? — ширила монашка очі, видно, боялася: зараз почує таке, що серце лусне з ляку чи з досади.
— А та, що її навчали мене в татовій оселі — і мама, і бабуся, і дідусь. А ще — Божейкова мама у Сонцепіку. Що скажу всім, як житиму у тій землі, коли повернуся?
Не обурилася Євпраксія і не гримнула на послушницю з антів. Лише зітхнула тяжко й сказала хрестячись:
— Господи, прости нам гріхи наші!
VII
Князь Волот не одразу зважився кликати общинних старійшин та ратних мужів й одкриватися перед ними з тим, що привіз із стольного города землі Дулібської. Одначе наближення передліття змусило його бути рішучішим.
— Я скликав вас, — мовив, коли усілися і стихли в гридниці, — не для утішних бесід. Маю, содруги мої, лихі вісті від князя Добрита, а князь Добрит — із ворохобного чужкраю. Між нашими сусідами на полуденному заході — лангобардами та гепідами — стався розбрат, а розбрат зродив січу. Йдеться, видно, до справжньої війни, бо лангобарди пішли кликати собі в поміч асійське плем'я аварів, іменоване на антах обрами. Коли обри відгукнуться на клич лангобардів і підуть допомагати їм, підуть через наші землі, Тож і хочу запитати вас: що робитимемо, коли підуть?
Деякі з старійшин переглянулися між собою, інші думали думу, не зводячи допитливого зору із князя.
— А що ж ромеї? Адже лангобарди сидять на підвладній їм землі. Через нашу обри лишень пройдуть, підуть до них.
— Що мислять собі ромеї, про те не відаю. Гадаю, коли й стануть супроти обрів, то стануть тоді лиш, як ті пройдуть через наші землі.
Старійшини загули, перемовляючись між собою.
— Ти наш князь, — підвівся один із них. — Кажи, що намислив вчинити. Обрів, ніби тих пругів, і ходять мовби пруги — тучами. Самим нам не впоратися з ними.
— Ми не самі будемо в тій січі. Поруч із нами стане вся Троянова земля. Князь Добрит кликав до Волина і нас, тиверців, і полян, і уличів. Велів бути готовими до січі. Одначе обри всіх можуть обминути, йдучи понад морем, а нас — ні.
— То, може, домовитися з ними, та й по всьому: най ідуть через наші землі в ромейські.
— Як то йдуть? — підвівся і став на весь свій могутній зріст знаний усім Вепр. — Ви хочете, щоб вони пограбували, а то й поруйнували весі та городища в пониззі Дністра, на Дунаї? Хочете, аби спалили пристанища, заволоділи лодіями у Тірі, Холмогороді?
— Лодії можна підняти вверх по Дністру й прихистити в Черні, — старійшина йому. — А весі та городища пониззя поплатяться живністю і тільки. То чи варто заради живності пониззя ризикувати долею всієї землі? Та й скільки там їх, весей та городищ, у пониззі?
— Слушна думка, — підтримав старійшину Волот. — Ось тільки чи захочуть обри обмежитися пониззям? Що коли підуть по всій землі, забираючи живність, плюндруючи весі та городища, ґвалтом караючи людність? Ліпшої ради над ту, що хочу дати тут, бути, мабуть, не може: вторгнення можливе, слід готуватися до оборони.
Вепр не звівся за цим разом і не вигукнув: «Правду мовиш, княже!» Одначе по ньому видно було: вдоволений тим, що почув від князя.
— А все ж, — не втрачав слушної миті і далі говорив князь Волот, — коли твердо знатимемо, що обри йдуть на нашу землю, вишлемо завчасно сольство і запитаємо: чого хочуть? Скажуть: всього лиш вільної путі через Тиверську землю, одкриємо її і зажадаємо: йти маєте лиш там, де дозволено. Не зголосяться чи порушать цю домовленість, станемо супроти обрів раттю й погонемо пріч. Ми не такі змалілі на силі, щоб дозволяти комусь топтати нашу землю і зневажати наш люд.