Скільки верстав її, свою невеселу зворотну путь, стільки й думав: чому Чужкрай не пристав на його клич? Так вірує в князеву непорочність чи такий вдячний йому за подаровану волость? А чом би й ні? Еге, чом би не був вдячний? Окрім коня, броні та влади над сотнею дружинників нічого, вважай, не мав. Тепер має волость, є княжим стражем на обводах і в подарованій волості. Усе те здобув дякуючи князеві. А коли так, чи є потреба правитися ще й до Всевлада, розкривати себе ще й перед Всевладом? Якщо вже Чужкрай почувається вдячним князеві і не йде супроти князя, то Всевлад тим паче не піде. Він сидить у крайнім на захід сонця закуті, обри обійдуть його, як обійде й княжа лжа, породжена чи всього лиш пояснена вторгненням обрів.
«Не з того кінця почав я, — твердо стає на думці Вепр, — і не там шукаю собі соузників. Присяйбіг, не там!»
XII
Не те здивувало Миловиду й виповнило єство її бентежним острахом, що Божейко підійшов нечутно, ніби з аеру виплив. Дивував його видимий сум, а ще — затаєний біль у очах, ба навіть докір.
«Чого ти?»— запитала тихо і знічено.
«А ти не знаєш, чого?»
«Бо таки не знаю».
Помовчав мить і вже потім сказав:
«Мамця умирають».
«Йой!»
«Поглянь, — кивнув у той бік, де мала бути Тивер, — питають, на кого залишиться наш Жданко».
Обернулася і, нікого не вгледівши ані поблизу, ані вдалині, отетеріла. Хотіла вдатися зі своїм клопотом до Божейка, та його не було вже.
«Ладоньку мій! Де ж ти?» — крикнула і, мабуть, злякалася власного крику — одразу ж і прокинулась.
— Світе ясний! — простогнала. — Сон це був а чи видиво? Певно ж, сон, та чому такий: «Мамця вмирають, питають, на кого лишиться наш Жданко?»
Устала, стривожена, заглянула у вікно й знову повернулася в своє ложе, щільніше та надійніше укрилася веретою.
За вікном похмурий ранок, певно, збирається на дощ, ось і сняться померлі. А все ж чому Божейко сказав саме так: «Мамця вмирають»? Чи не є то правдиве оповіщення про смерть? Мамця його справді слабувала тоді, як проводжала її, Миловидку, в ромеї. Гляди, ждала, ждала, та й не діждалася. Жарти хіба, п'яте літо йде вже, як полишила її в Сонцепіку. І не просто ж собі попрощалася та й пішла — пообіцяла повернутися укупі з Божейком. Йой, та за ці літа справді можна зітліти, ждучи, та плачучи, та втрачаючи останні надії. Ано, втрачаючи. Бо он скільки ждала-виглядала, а не діждалася нічого. Хай першого літа гадала собі: не впоралася Миловидка, усе ще шукає Божейка по світах. Хай узимку думала: якщо й знайшла сина та викупила, як повернуться діти, коли путі земні занесено снігом, море вкрите кригою? А що лишалося їй думати другого, третього, четвертого літа? То ж не дні, то літа! Боженьки! Утверджувалась та й утверджувалась, мабуть, у думці, що не буде вже ані дітей, ані доброї вісті про них, а утверджуючись, плакала. І згасала плачучи.
Лишенько неждане та негадане! Як же це вона, Миловидка, опростоволосилася так? Про себе дбала, бач, старалась увірувати, що час вигоє рани, а християнська обитель дасть спокій і блаженство натомленій людськими кривдами душі. Про те ж, що той самий час підточує в рідній землі віру в повернення Божейка, а з вірою й Божейкових кревних, забула. Та ті ж люди віддали їй усе, до мідниці, до обола, а віддаючи, вірили: Миловидка повернеться з сином; коли ж станеться так, що не віднайде його, прийде і скаже: «Немає Божейка в ромеях. Шукала довго і ревно, а не знайшла».
Ось він, віщий сон, і вся розгадка того сну. Пообіцяла ж сестрі Євпраксії, а затим і матері-ігумені: на найближчім християнськім святі прийме вже хрещення. Що ж буде, коли дотримає слова і увірує таки в Христа? Адже її ніщо вже не єднатиме тоді з своїм людом, з землею Тиверською. А коли так, стане чужою їм, ніколи не піде вже за Дунай і не скаже Божейковим кревним: «Не ждіть Божейка». Ано, тоді вже назовсім обріже пуповину, що єднала з рідним людом і рідним краєм, замурує себе в монастирських стінах та й лишиться за стінами до скону віку.
Зіщулилась, лякаючись, і ще тісніше вкрилася веретою. Коли розвиднилося зовсім і настав час гнати на пашу корів, не пішла й не стала перед очі сестри-казначеї, сестра-казначея змушена була заглянути до неї в келію й спитати, не переступаючи порога:
— Що з тобою? Ти хвора?
А Миловида схлипувала під веретою й не могла спромогтися на слово. На ту оказію нагодилася Євпраксія, збіглися послушниці, і сестра-казначея змушена була змінити гнів на милість:
— Будь вільна, коли так, сьогодні інші поженуть.
Вирекла те своє повеління та й пішла. Зате не пішла сестра Євпраксія. Принесла води, дала попити, зрештою присіла коло Миловиди.