— Святий боже, святий кріпкий, святий безсмертний, — молилася й гладила її, — помилуй нас. Дай нам силу здолати біль сердечний, жалощі та сум'яття. Будь милостивий, господи, всели у серця наші благодать свою.
Уповала та й уповала на божу милість, просила та й просила заступництва, аж поки впевнилася: Миловидка стишується.
— Ти для мене, мов доня рідна, — щиро й довірливо заглянула дівчині у вічі. — Твої болі — мої болі, твоя печаль — моя печаль. Скажи, усе ще боїшся богів своїх?
— Цього разу, матінко Євпраксіє, себе стало страшно.
— Себе?
— Ано. Наснився Божейко. Прийшов і сказав: «Мамця вмирають». А та мамця не чужа мені, матінко Євпраксіє.
Казала та й казала, хто для неї Божейкова мама, які надії покладала вона на неї, чого ждала, сподіваючись, і чого діждалася.
— Сон, дитино, всього лиш сон. Чи то ж можна так близько брати його до серця?
— Як же не брати, коли я завинила перед тією жінкою, правдиво кажучи, зрадила її.
Монашка сіпнулася було перечити, та чомусь передумала і тільки зітхнула тяжко. А вже зітхнувши, заходилася хвалити Миловидку. Бо коли помізкувати добре та зважити все, то вона, Миловида, правдиво мислить і втішає сестру Євпраксію своїми мислями. Гріх обманювати людей, а старших тим паче. Ісус Христос саме цьому вчить. Одна із заповідей його так і гласить: не обмани ближнього свого. І все ж хай задумається Миловида: чи принесе вона своєю правдою добро? Чи не ліпше буде, коли Божейкова мати не знатиме, що сталося з сином?
— Я більше за тебе прожила, більше бачила й відаю, — довірливо казала монашка й гладила-заспокоювала Миловиду. — Тож і речу: вір мені. Вір і знай: ліпше ждати й сподіватися, аніж знати правду, тим паче страшну. Сама помізкуй: ось немає тебе літо, немає друге, немає й третє. Що думає за такої тривалої мовчанки-невідомості мати? А ось що, дитинко гожа: коли й спіткала когось із двох вас біда, то найбільш ймовірно, що спіткала не її сина, а тебе. Ано, тебе. Була б ти жива, здорова, гадатиме така мати, повернулася б до її порога й сказала б: «Не розшукала я Божейка». А ти не повернулася, тебе нема та й нема… Завваж собі, ще ж і таке може подумати Божейкова мати: діти знайшли одне одного, а прибитися до рідної землі чи подати вісточку про себе не можуть. Горе, дитино, не свій брат, горе давно скосило б людей, коли б всевишній не винагородив їх вірою, малою чи великою, а все ж сподіванкою. То чи варто утинати її, рубати під корінь, ту материну сподіванку? І чи гоже мучити себе, терзати душу каяттям?
Помовчала мить і вже по мовчанці додала:
— Я давно приглядаюся до тебе, Миловидко, і певна: чиста вона, душа твоя. Чиста й безневинна. Тож і кажу: збирайся, мабуть, підемо з тобою.
— Куди?
— Слухати службу божу. Сьогодні ти ніде не знайдеш утіхи серцю своєму, лиш там.
— Я ж не прийняла ще вашої віри, як можу?
— Дарма. Господь сказав: я кожному доступний, а вбогому та нужденному тим паче.
І боялась, і огиналася, побоюючись, а проте не могла не послухатися Євпраксії — пішла. Чула, ноги в неї мов камінні, і серце завмерло, і мороз поза шкірою ходить, та що вдіє, коли Євпраксія — єдина опора і захист у цьому страшному й непривітному світі. Не знає, що робила б, як жила б у ньому, коли б не Євпраксія. Потрібна рада — порадить, забракне певності — додасть. А захоче образити чи скривдити хтось, Євпраксія горою стає на захист. Вона їй як мати-заступниця, мати-потішниця і мати-розрада. То як же може не послухатись такої і не піти?
У церкві справді було святково і затишно, від усіх і всього линуло урочисте блаженство — від молитов, що виголошувалися з амвона і підносились до склепіння, ставали гучнішими під склепінням, від блиску золотих оздоб, безлічі світла, що переливалося в оздобах. Та чи не найвідчутніше надавав церковній відправі урочистості хоровий спів на криласі. Такий він був тихий та злагоджений і такий глибинно-зворушливий, що Миловида незчулася, як скорилася йому й полинула услід за ним до незвіданих висот.
Чи довго була полонена відправою, не знає, зате добре пам'ятає мить, коли збагнула: вона чужа і зайва в цім храмі. Ано, розглянулася й побачила: усі тут при ділі; одні щиро моляться, хрестяться та б'ють поклони, інші підходять до образів, міняють свічки і знову моляться, а вона стоїть мов укопана, не знає, куди подіти себе. Робити те, що роблять інші, не випадає, адже не прийняла ще Христової віри, і стояти без діла теж негоже.
Чула, ніяково їй, така, що обернулася б і пішла. Та як піде, коли поруч сестра Євпраксія, а позаду — монашки та й монашки. Зате коли завершилась відправа, не стала зважати на Євпраксію, обернулася й неприховане спішно стала пробиратися до виходу. Таке відчуття переслідувало, мовби крала щось і тепер боїться, аби не тикали пальцем і не казали: он пішла з краденим.