Стою в лодії, тримаю у себе на руках тих діток і не знаю, що з ними вдіяти. І в воду кинути не зважуюсь: живі ж створіннячка, і в себе боюсь лишати».
Божейко кинув тоді на неї бистрий позирк очей своїх і засмутився.
«То недобрий сон, Миловидко».
«Гадаєш, клопіт матиму?»
«Люд так гадає: коли сняться діти — бути клопоту».
Страх як хотіла сказати йому, що віщує той сон насправді, а соромилася. Так дуже соромилась і так ясніла видом від свого щасливого сорому, що Божейко завважив її ясноликість і спинивсь, подивований.
«Чого ти?»
«Бабуся інакше тлумачать той сон».
«Інакше?»
«Сказали, що в мене будуть лиш хлопчики та й хлопчики, не буде дівок».
«Йой!» — вигукнув потішено і так заіскрив очима, всім видом своїм, що й геть увігнав її в червінь. Схопив, потішений, за руку й повелів бігти до молодечого гурту, що веселився біля вогню.
«Знай, — сказав твердо й довірливо, — так жду вже тебе, так жду! Коли поберемося та матимемо хлопчика, назву його Жданком».
Не діждалися ані дівчинки, ані хлопчика. Потоптали ті наміри-ждання Хільбудієві легіонери. Потоптали та й зробили прахом. А все ж чому Божейко згадав уві сні саме матір і Жданка? То натяк, що вона, приймаючи хрещення, убиває в собі матір-Тивер, більше того, прирікає на безцвіття плоть, а з плоттю й потреби роду людського? Йой, а хіба ні? Так воно є, так воно й буде. Запакує себе за стінами обителі й нидітиме та сохнутиме, сохнутиме та нидітиме, аж поки не відцвіте її дерево. Чи то ж та благодать, якої хоче, заради якої одважувалась і правилася в чужу землю, ніби у річковий вир кидалася? Та вона ж молода і красна собою, та в ній же он яка сила є і яка може бути, коли не сушитиме себе гризотами, що переслідують через постійні бажання лету і пута, що не дають злетіти. Хай і так: немає Божейка, лада жаданого, зате є вона, Миловидна. Чи то ж правдиво і чи гоже буде, коли сховає себе на віки вічні за кам'яними мурами обителі, не дасть парості-плоду, стане самотньою билиною, котра якщо й знадобиться комусь, то хіба лиш на те, щоб витерти об неї ноги? Має бути вдячна обителі, бо пригріла свого часу, дала шматок хліба й притулок? А чи не занадто велика це плата за хліб і притулок?
Там, за широким Дунаєм, давно прокинулись, певно, поля, покрилися листом дерева, вибуяла під теплим і не спекотнявим ще сонцем трава. А коли вибуяла по луках та узліссях трава, то зацвіли й квіти. О, вона не забула, вона добре пам'ятає, яка духмяність стоїть на луці, коли цвітуть квіти! Дух перехоплює, серце завмирає від солодощів, що п'янять і сп'яняють, тішать і заколисують. А спів пташок над луками… Тут, у ромеях, усе те не лишає її байдужою, є тим єдиним, що скрашує світ і тримає на світі. А якою відрадою і яким блаженством були б ці чари передлітньої повені там, на зелених полях та прирічкових луках Тивері? Коли б знову потрапила туди, та узріла, та впилась чарами, певно, й забула б усе, що було з нею, гляди, й сказала б сама собі: а світ не такий уже й бридкий, як думається часом.
— Будь вільна, сестро, — підійшла й сказала тій, що замінила її сьогодні. — Я попасу корови.
— Чом так?
— Побувала в храмі, послухала службу божу, то й упокорила в собі дух неспокою, бентеги сердечної. Матушці-казначеї скажеш, що я веліла тобі бути вільною.
Послушниця усе ще не йняла віри.
— Зізнаюсь тобі: не вельми хочеться повертатись туди. Коли не цю, то іншу роботу вигадають. Може, надвечір піду вже?
— А коли матушка-казначея гніватиметься?
— Звідки знатиме?
Пасли корів і гомоніли, завертали тих, що йшли далі дозволеного, й знову гомоніли. Коли ж настав час доїти їх, а по доїнні трапезувати купно, і зовсім дали собі волю. Жартували, сміялися, розповідали бувальщини й знову сміялися. Де й поділися сумирність та покора, що були написані на лицях там, за монастирськими мурами. Гляньте, забули й про писання: коли їси, їж мовчки.
— Ти чого так плакала вдосвіта? — схилилася та, що сиділа ближче, й запитала утаємничено.
— Сама не знаю.
— Так слізно плакала і не знаєш? Усе ховаєшся від нас, гадаєш, коли ми іншого роду-племені, то вже й чужі, не здатні прийти й стати на поміч?
— Ба ні, — заперечила щиро. — Це тому, сестро, що певна, ніхто не пособить мені в моїй біді.
— Знаємо, в такій біді, як у тебе, ніхто не пособить. А все ж, може, порадили б чи розрадили якось? Негоже цуратися нас, сестро, мовчати та й мовчати.
Що мала сказати такій? Перечити? Ба, то ж правда: неприязна вона з послушницями. Хай не цурається, все ж неприязна. Знає Євпраксію і тільки Євпраксію, з усіма іншими — аж надто стримана. Веселяться — мовчить, сперечаються — теж мовчить. А доходить до змагання, хто пастиме корів, не бариться вискочити: «Я, сестри».