Там, у замку, як і раніш, не барилися, розчинилися по якімсь часі міцні дубові ворота і з них виїхав ладний собою, при броні і в пишнім убранні муж. Його супроводжували не менш ладні і теж закуті в броню воїни.
— Патрицій має всі підстави гніватись на мене, — мовив той, що стояв попереду всіх, — і все ж я просив би його бути милостивим до вільного від злюбних уз мужа, якому минає вже тридцяте літо.
— З ким я бесідую?
— З Аспаром, володарем замку і міжгір'я, що за замком.
Між тими, які виїхали з воріт, і тими, котрі стояли перед воротами, запала німотна тиша. Одні ждали, що скаже вітець Корнелії, інші дивувалися почутому й відмовчувались, дивуючись: той, що назвався Аспаром, був воїном-миловидком, таким красним собою, що після всього чутого й перечутого про нього годі було й вірити, ніби це він.
— Я об'явився тут не для того, щоб роздавати милості. Питаю про інше: як сусіда смів посягати на помовлену вже дівчину, на моє, зрештою, право, право батька і волостелина? Де моя донька? Що з нею?
— Корнелія в мене, достойний. А взяв я її тому, що вподобав і хочу, аби була мені жоною.
— Може, у готів і водиться так — добувати собі жон, як і все інше, татьбою, у нас — ні. Волостелин мав би пам'ятати це, як і те, що я, вітець Корнелії, не волію мати зятя з чужого племені.
— Зате воліє Корнелія.
— Неправда! У доньки є наречений, вона дала вже згоду стати його жоною. Про яку волю може йти мова, коли дівчину взято силою?
— Хай патрицій піде й запитає. Донька його недалеко, вона тут-таки, в замку.
І страхався Люцій Руф, передчуваючи непоправне, і обурювався, ба погрожував навіть, казав, коли Аспар нині ж, цієї миті не поставить перед його очі Корнелію, він, префект провінції, не знати що зробить із ним, із його замком, з землею, в якій утвердився незаконно тать і промишляє татьбою, а завершив свої погрози тим, що зголосився-таки піти в замок і на власні очі побачити дитя своє.
Аспар дозволив батькові самому, без свідків поговорити з донькою. Правда, і бачив, як зустрілися, і чув усе, про що говорили. Полонянка не знати як зраділа, угледівши вітця свого, та одразу ж припала йому до грудей і розплакалася, як плачуть усі ті, хто втрачає багато, а набуває не знати що. Одначе, коли патрицій Руф сказав їй: «Збирайся, дитино, я прийшов визволити тебе», підвела засмучені очі й запитала: «А чи треба? Хто мене візьме після всього? Певна, Емілій Долабелла перший відкинеться, довідавшись, що ночувала в чужій оселі, побувала в чужих та ще й овіяних недоброю славою руках».
Знову припала до батькових грудей і ще ревніше заплакала. І улещав її патрицій, і обіцяв: біди позаду, дарма, тулилася до нього й ридала, журилась бідою своєю і знову ридала. Коли ж нагадав: час збиратися, сказала те, що й перше: її доля вирішена вже, що буде, те й буде, лишиться з Аспаром.
Розгнівався префект, одначе не так на доньку, як на гота, що став йому з волі випадку сусідом. Громи метав на його голову, а завершив свої погрози повелінням: якщо Аспар хоче мати Корнелію за жону, він має виправдати себе перед хрещеним людом за колишнє, зректися всього ганебного, що було в його колишньому, й обвінчатися з донькою за всіма законами віри Христової.
Не подобалось Аспарові те повеління, хмурився і мовчав. Бо не звик коритися. Досі навпаки було: усі і без жодного супротиву корилися йому. А все ж, коли підвів очі, іншої гадки не було: заради Корнелії і миру з її кревними й Аспар покориться.
Обвінчавшись з найліпшою, що знав досі, дівчиною з аристократичної родини і ставши законним мужем милої серцю жони, Аспар примітно вгомонився, схоже, що відмовився від варварських звичок. Тішився молодою господинею в своєму замку й почував себе неабияк втішеним. Зрештою згадав, що він володар не лише замку, а й долини між гір, й загорівся іншим бажанням — показати Корнелії свої володіння. Возив та й возив молоду свою жону, показував та й показував: і коней, що їх ростили для нього конюші, і угіддя в долині та підгір'ї, все багатство, що мав у обводах свого володіння.
Так минала седмиця за седмицею. На зміну передліттю прийшло літо, теплінь зацарювала в долах, як і в серці господині замку. Та ось настав час ловів — і Аспар розхолодився раптом, все рідше й рідше став засиджуватись біля Корнелії, зрештою зайшов одного ранку й сказав: їде на лови.
— Чи надовго? — поцікавилася.
— Лише на день.
Не сподівалася, що може бути інакше, тому й не стривожилася. «Нехай, — гадала собі. — Не все ж йому бути зі мною. Лови і для вітця неабияка пристрасть. То — друга утіха позлюблених мужів. Чого має відмовляти йому в ній?» А тривога чатувала вже на неї на подвір'ї замку, не загаялася відвідати й замок: Аспар не повернувся ані того, ані наступного дня. Де ночував, з ким був, лише небо відало.