І засмутилася Корнелія, а смуток не забарився зродити й страх: що коли муж її згадав колишнє і знову вдався до колишнього?
За першим разом визнала за потрібне промовчати, за другим — не змогла вже. Аспар не сам повернувся — з ватагою. Таку вакханалію чинили до світання, що в Корнелії серце обливалося кров'ю, гляди, й головою об мур билася б, коли б не рятівна на всі випадки сподіванка: а може ж, це востаннє? Піде ватага, проспиться її повелитель — і вона ублагає його, зрештою повелить йому, аби не робив того більше.
Та ба, не діждалася мужа в жіночій половині замку. Захмелівши, спав він мало не до ночі, а проснувся, знову став на чолі ватаги й повів її за собою.
Корнелія і зовсім змаліла на силі від тієї зневаги, зрештою зібралася з нею й обурилась. Хай знає, коли так: поїде до кревних своїх, сяде під надійним крилом вітця й сидітиме там доти, доки не об'явиться і не вклониться всім та не присягне: більше такого не буде.
Була аж надто рішуча, коли зважувалась, ще більшої рішучості прибрала, як стала перед конюшими й звеліла їм сідлати коня. Ті й послухалися, засідлали, а дійшло до виїзду з володіння — заступили дорогу: не велею.
— Мені, господині? Хто смів?
— Муж ваш, достойна.
Знала, тут проти волі Аспара ніхто не піде, тому лютувала, а лютуючи, шукала рятунку. І таки знайшла його. Помітила серед челядників ласого на дарівщину мужа й не поскупилася привезеним із собою золотом.
— Візьми оце, — показала з рук, — і вволь мою волю.
— Яку, достойна?
— Відвези мене до вітця мого.
Зітхнув челядник й похитав, перечачи, головою.
— То неможливо.
— Коли добудемося до замку моїх кревних, втричі більше матимеш.
— Кажу ж, неможливо.
— Тоді… тоді вивези із замку й покажи, де буває муж, що робить, коли завершить лови.
Челядник переступив із ноги на ногу, ба навіть крекнув досадуючи.
— Пізно, господине. Удосвіта муж ваш повертається до замку. Хай іншим разом.
Корнелія бачила: хочеться челядникові мати те, що обіцяє господиня, а не зважується взяти, боїться піти супроти волі господаря. Через те не вельми набивалася з дарами. Хай челядник помислить на самоті, хай розпалить у собі вогонь жадоби.
І не помилилася. Челядник прийшов-таки до неї через кілька днів і вивіз непомітно із замку, показав медушу при битій путі, а в медуші — миловиду господиню веселої оселі. Немов метелик, пурхала поміж хмільними мужами, всім усміхалася і від усіх вміла ухилитися. Лише від Аспара не вміла та й не мала бажання ухилятися. Обіймав — піддавалася обіймам, саджав на коліна — сяяла сонцем і знов піддавалася, цілував у безсоромно оголені груди — сміялась і не перечила.
У Корнелії туман ходив перед очима від образи, ганьби і приниження. Та даремно челядник боявся за неї й застерігав раз у раз: «Будьте мужньою, достойна, не лементуйте і не виказуйте себе. Викажете — біда буде і мені, і вам». Корнелія знайшла в собі мужність стерпіти. Тоді вже, як дісталася стійбища й сіла на коня, оперіщила його пугою й пустила на всю кінську пору, мовби втікала від самої себе.
Що робила вона, коли повернулася в замок, ніхто не відав. На челядь не показувалася і до ложниці нікого не впускала. Ані того дня, що настав по поверненні від медуші, ані наступного. Не вийшла вона й тоді, як у замку оповістили: володар міжгір'я повертається з ловів.
— Що з жоною? — помітив Аспар її відсутність серед тих, що зустрічали. — Вона хвора?
— Не відаю.
— Як то не відаєш? — спохмурнів.
— Господиня нікого не впускає до себе.
Не став більше допитуватися в челядника, передав коня й пішов до жони.
Бачила, мабуть, як в'їздив він до замку та й чула галас юрби, що зустрічала, — двері не були вже заперті. Щоправда, не пішла назустріч Аспарові і не обняла, як водиться, сиділа і ждала, коли волостелин сам наблизиться до неї.
— Що з тобою, Корнеліє? — стривожився чи вдавав із себе стривоженого. — Чим ти опечалена так?
— Погані вісті надійшли від кревних. Матуся вмирає. Хотіла провідати її, та муж запер ворота, велів не випускати мене, свою господиню, з замку.
Вона таки заплакала. Не так, як за тим разом, як зайшов вітець і сказав: «Збирайся, ти вільна», — все ж ревно і жалісно. Так жалісно, що навіть байдужого до жіночих сліз Аспара вразила.
— Про що річ, — не зволікав із речницею. — Хочеш поїхати — їдь. Коли запрягати коней?