— Поки не вволите моєї волі, — мовила твердо, — не їстиму і не питиму.
— Якої, горлице?
— Аби дозволили вийти до Богданка і сказати Богданкові: най не їздить даремно.
— Ніби йому не казали того?
— То — стариня, а це я скажу.
Няня-наставниця не надала тому ваги, осміхнулася й пішла собі. Коли ж повернулася й побачила: Зоринка справді не доторкнулася до страви, збентежилася й заходилася умовляти.
— Не вигадуй, дівчино, хто повірить, що ти саме так скажеш Богданкові?
— А ти.
— Я?
— Коли не зовсім зрадила ще мене, то повіриш.
— Йой, Зоринка таке про мене думає.
— Піди зі мною, будь маминим послухом при мені, насправді — моїм соузником, то й не думатиму.
— А що скаже твоя мама, коли довідається згодом, що я її зрадила?
— Того не знаю. Те няня має знати. А зараз най піде і скаже: «Не їстиме Зоринка і не питиме, доки не дозволять».
Що мала робити жінка? І пішла, і сказала Зоринчиній мамі: «Дівка он як страждає, нащо примножувати страждання? Най піде зі мною й зустрінеться з княжичем. Чи від того щось зміниться?»
— А коли зміниться? — Людомила їй. — Чи ти не відаєш, як твердо стоїть на своєму господар і повелитель нашого благополуччя в цім вогнищі?
— Кажу ж, Зоринка не їсть і не п'є. Що робитимемо, коли й далі не їстиме й не питиме?
Няня-наставниця, видно, близько взяла до серця оте «коли не зовсім зрадила». Геть усе переповідала Зоринці: і що думає про її упертість мати Людомила, і як страждає від того, що доня така уперта. Обіцянками бути заодно із Зоринкою, щоправда, не розкидалася, на ділі ж була з нею. А вдвох вони таки укоськали добру від мами-природи господиню.
— Коли вже Зоринка так наполягає, — сказала після триденного доньчиного голодування, — най бачиться з княжичем. Одним лиш не поступаюсь і не поступлюсь: побачення буде не там, де хоче. Як з'явиться Богданко, клич його до терема. Тут, при мені, має сказати те, що хоче сказати.
Зоринка воліла й далі стояти на своєму, та, подумавши, зголосилася. Хоче мамця почути, що казатиме доня Богданкові, най чує. Ано, най чує і знає, то, може, й ліпше буде!
І ось жде-виглядає Богданка, а виглядаючи, викохує в собі ті казаннячка, похваляється та й похваляється своїй мамі і тому, хто крутить мамою, наче буревій самотнім деревом. Думає, як він волостелин на дві волості, то йому геть усе дозволено. А отже ні. Прийде час, довідається: Зоринка і годна, і вдатна постояти за себе.
XIV
Що помітніше вигорала під спекотнявим сонцем ролейна нива і жухла по луках та узліссях трава, то смутнішим ставав поселянський люд і невідворотніше ширилася землею Тиверською його тривога. Що буде, як буде? Не вродить нива — не матимуть хліба, не квітнутимуть трави лісові, дикуша на ниві — бджола не заповнить борті медом. Усе то біда і біда велика. Та чи не найбільша — коли не заготують на зиму сіна й не матимуть чим утримувати худобу. А до того йдеться. Чи про покіс випадає думати, коли травиця ледь животіє. Мало її в лісі, ще менше в лузі. Худоба бігає та й бігає, доки нащипає собі якусь живність. То це посеред літа. А що буде під кінець? Прогнівили богів, не стали угодними для них. Он скільки люду наплодилося і кожен норовить дбати лишень для себе?
Вийде ратай у поле — думає, ходить біля худоби — знову думає, а вже як сховається за видноколом сонце, прийде й огорне землю тепла літня ніч, — не знає, куди й подіти себе від тих дум. Гряде велика біда, щось треба робити. А що? Еге, що?
— Поли і на політті не випадуть дощі, а земля не дасть бодай травиці для корів та овечок, яко ж і для коненят, — каже жона, чуючи тривоги мужа, — різатимемо худібку та й порятуємо якось себе, чада свої від голодної смерті.
— А це виділа? — муж закипає по тих словах, ніби вода на гарячому залізі і тиче під ніс жоні своїй темні від щоденної праці пучки. — Це, кажу, виділа? Вона різала б худобу. Сказано: волосся довге, а розум, як у зайця хвіст. Що матимемо, коли поріжемо її? Як житимеш, згубивши худобу? Та я… Та йдіть ви всі на болота, бескеття, до самої дідькової мами йдіть усі, я худоби не пущу під ніж. Чула? Не пущу!
Такий, що й набив би, коли б жона перечила чи сперечалась. Та де їй сперечатись. Дивиться, налякана, і мовчить, ніби заворожена тим, що чує.
Де двоє, там і бесіда, де троє, тим паче п'ятеро, там і віче. І все про те ж: як буде, що буде? Де і в кого шукати порятунку?
— Треба йти до князя, — радить один.
— Ано, — охоче пристають до тої ради інші. — Треба йти до князя, покликати його на віче й сказати, аби не йшов цього передзим'я на полюддя й не брав із нас данину. Де візьмемо її, що дамо князеві, коли в самих пусто? Окрім пушнини із звіра та набілу з худібки, нічого не буде.