Пождали, поки князь вийде і стане на вежі, що височіла супроти поселянської, й повели з ним голосну, аби всі чули, бесіду.
Не перебільшували, скаржачись на безліття, — воно й так без міри велике — і не нарікали ні на кого. Бо на кого нарікати, коли винуватці невидимі й незнані. Карають боги, лиш їм відомо, хто і чим завинив. Одна у тиверців утіха і надія — завинили не всі. Тому люд і зібрався на віче, хоче спитати князя: як врятувати від голоду неминучого і смерті повсюдної невинних — дітей, отрочат, тих, хто, хай і винен, все ж не так дуже, аби розплачуватися життям?
Багато, певно, думали перед тим, як іти на розмову з князем, — казали тільки діло. До всього й трималися достойно: бачили безвихідь свою, почувалися приреченими, а не хилились і не колінкували; прийшли он із яким проханням, знали: не хтось інший, тільки князь може порятувати від біди, а не втрачали гідності. Як не прислухатися до таких і не сказати: що можу, те зроблю?
А проте не одразу сказав так. Почав із того, що в князя не один клопіт. У них, поселян, тільки й турбот, що про множення худоби, про набіл у макотерах та жито в берковцях, їм тільки й гадки, що дбання про хліб насущний — для себе, дітей своїх, а йому, князеві, належить думати не лише про себе, родину, численну челядь і ще численнішу дружину, — він має дбати, аби стояла непорушною, перебувала в мирі уся Тиверська земля, аби була при броні і мала міцний дух, годовані коні дружина. Отож хай зважують на це і знають: не так просто князеві поступитися тим, що має взяти від поселян. Одначе князь відає й про те, яка біда постигла їх. Відає і розуміє: сам він не підпора Тиверській землі. Над ким княжитиме, коли голод видушить люд? Хто боронитиме землю, коли залишиться на ній лише з дружиною? Тому й зважується поступитися своїм: цього передзим'я не піде на полюддя і не правитиме правеж. Люд тиверський сплатить те, що заборгує, в наступні три літа.
Мабуть, неабияка радість забуяла в серцях поселян від тої речниці. Пнулися, зирячи через голови передніх, і німували. Мить так, другу, далі збудилися й закричали в один голос:
— Слава щедрому і мудрому князеві! Слава і шана! Шана і слава на віки!!
Пождав, доки вгомоняться, і вже потім вирік їм усе, про що думав у себе в теремі.
То правда: одміна данини — велика всім полегкість, а проте не поміч. Поселянинові не треба буде давати на передзим'ї князеві, зате треба щось дати взимку, на передлітті дітям. Бо коли не дасть, голод зробить страшне своє діло — викосить усіх і вся. І що тоді буде з тої полегкості, що її дає князь? Анічого. Тому й кличе бути щедрими в цій біді, цієї безлітньої для Тиверської землі години не лише мужів своїх, володарів займанщин, а й усіх, хто має що дати чи позичити голодному. Земля, як ніколи, потребує опори, тож хай стануть нею ті, у кого є щось, хто може поділитися.
— Ано! Най стануть! Най будуть мудрими та щедрими, як і князь!
Мусив знову підносити руку.
— Князь і його радці, — продовжував Волот, діждавшись тиші, — стали на думці й виносять її на віче яко закон: цього неврожайного літа ліси та води Тивері мають бути доступні для всіх. Княжі вони, ліпших мужів чи общинні, кожному хай буде вільно прийти туди і взяти собі дичину або впіймати рибу в річці чи озері. І дичина, і риба — дармові дари землі, а дармовими дарами соромно скупитися в безліття та й перед богами провина неабияка.
Віче не встигло вгамуватися від тої ще, першої княжої речниці, ця ж і зовсім забила з нього потужним джерелом радості, вдоволення. А коли б'є з серця радість, то що лишається робити вічовому люду? Чув у собі торжество й ділився тим торжеством з іншими, а ділячись, виголошував його тисячоголосою здравицею:
— Здравиця князю-добротворцю! Най буде єдність між князем і людом землі Тиверської! Нині і прісно! Нині і прісно!
Здавалось, підступлять зараз до вежі, піднімуть свого князя разом із вежею й понесуть містом, аби бачили всі знали, який світлий настав для них день, які вони, поселяни, вдоволені князем і яку хвалу воздають доброму з добрих, мудрому з мудрих князеві. Та не дійшло до того. Бо в натовпі, серед ратаїв і рукомеслих, бортників і ловчих, серед усіх, що були вдоволені вічем, відшукались і невдоволені. Вони стояли чи не найближче до вежі, з котрої промовляв князь, і теж трималися купи.
— Схаменіться, безумці! — потряс костуром один із них, високий і плечистий, міцний, яко дуб, і лютий, як знавіснілий тур. — Уйміться, кажу, і образумтесь! Ви забули, що є всюдисущі боги і є кара божа!
То був Жадан, а ті, що тулились коло нього і відмовчувалися, не зголошуючись із вічем, були волхви.