Князь Волот не встиг, видно, збагнути, куди хилить пригрітий ним волхв, зате не без тривоги й ніяковості відчув, що він не на його боці.
— Чим ти невдоволений, Жадане? — виступив наперед стольник. — Що обурює тебе в хвалі заслуженій і достойній?
— А те, стольнику, що казав уже: є боги і є кара божа. Усі сущі під ними мали б пам'ятати: найперше слід віддати шану богам, а потім усім іншим.
— Чи люд наш так уже забув богів? Чи він не шанує їх?
— Бо таки забув, коли почав розмову на вічі не про шану і не про данину богам, а про себе. Хто з вас подумав тутки і сказав: засуха — кара богів за провини? Боги задарма не карають і тим паче не карають увесь люд.
«Цей волхв багато на себе бере, — вгомонився нарешті і став твердішим у мислях князь. — Я поспішив передати йому свою повинність — бути жерцем при капищі Перуна».
— Ти помиляєшся, Жадане, — Волот вийшов і заступив собою стольника. — Ми не забули про богів. Не встигли сказати, одначе мали сказати тут: хоч в краї й недорід, хоч поселяни нічого не взяли з поля, вони не повинні забувати, що є боги і їхня повинність перед богами. Не лише князь, кожен зобов'язаний приносити їм на домашнім вогнищі жертву і просити в богів прощення за провини.
— Ано, кожен! — підхопили княже слово привідці віча.
— Провина ваша, а в жертву приноситиме твар?
Цей надривний закид належав котромусь із волхвів, що юрмилися біля Жадана. Його могли б пропустити повз вуха, та того не хотів, для того, видно, й був тут Жадан, аби не пропустили.
— Чи ви не видите? — крикнув дужим, ніби Перун із неба, голосом і показав костуром через голови юрмиська вічового. — Не видите, питаю, яка велика кара упала з неба на люд тиверський? Домашніми жертвами від такої кари не відкупитися!
— Як то? Чому?
— А тому, що твар земну ми вже приносили богам у жертву. Твар очистила себе від скверни, а кара як ішла, так і йде. Невже вам невтямки, що настав час очиститися людям?
Ті, що стояли ближче і добре втямили, що сказав волхв, заціпеніли враз і змусили заціпеніти інших.
Чи то ж правда?
Воно немовби й так: твар очистила себе, а гнів божий триває, кара як посилалася, так і посилається на землю. І все ж таки: чи волхв при своєму глузді? Он як давно було воно, принесення в жертву богам людей. Тоді ходила страшна моровиця, тиверці трупом лягали і вдома, і в лісі, і на путях та при путі. Коли таке безліття і такий повсюдний мор, чи хтось завагається і скаже: «Й без того доста жертв»? Сліпли зі страху і на все погоджувались. А все ж, переживши страх, люд, здавалось, порозумнішав, і князі та волхви угомонилися, коли й згадували прадавнє безліття, то лиш для того, аби застерегти когось: не роби так і не накликай лиха; он що буває, коли не слухають старших і йдуть супроти закону та покону. Нині ж запевняють: твар не винна, винні люди, отож най тягнуть жереб і віддають того, кому випаде, в жертву богам. Чи зголоситься віче і чи дасть свою згоду князь?
— Люд давно не очищав себе, то правда, — перший знайшовся на слові й заговорив осібно до волхва князь Волот. — Та правда й те, Жадане, що очищення це коштуватиме найдорожчого — людського життя. Чи ти певен, що інакше не вмилостивимо богів, що є конча потреба посилати на вогонь когось із нас?
— Певен, княже.
— Чим доведеш те?
— Гнівом божим. Дощу не було, як засівали ниви на передлітті, не буде, коли не вмилостивимо богів, і тоді, як настане час засівати їх на політті.
— А коли буде? Чи відаєш: як боги змилостивляться до поліття і пошлють дощі, на вогнище підеш ти, яко лживий жрець, що торгує божим повелінням.
— Відаю, княже.
— І стоїш на своєму?
— Ано, стою на своєму.
— Тоді виношу цю твою речницю на розсуд віча. Моя воля така: пождати кінця літа. Коли не випаде дощу до засіву нив на політті, потягнемо жереб. На кого вкажуть боги, той і буде принесений їм у жертву.
За цим разом віче не кричало: «Слава мудрому князю!» Проте й не німувало, як досі. Загуло, завирувало, наче океан-море під рвійним вітром. Одні тільки радилися, інші сперечались, ще інші погоджувалися без особливих роздумів і вагань.
— Най буде так, як каже князь!
— Гадаєте?
— А чом би й ні? Коли така воля богів, що вдієш, мусимо умилостивлювати їх.
— Тільки не життям князя і його родини.
— Ано! Де такого візьмемо, коли втратимо? Чи то гоже, аби князь-добротворець та розплачувався за провини люду свого?
— Так і кажімо: всі тягтимемо жереб, окрім родини князя. Так і кажімо!
Гадка та стала незабаром вимогою всіх, і волхв змушений був умовкнути.
Слово взяли ті, що скликали віче.