— Отче, — став на порозі син. — Я до вас із чолобитною.
Так давно не бачив свого Богданка чи він справді примітно одмінився за це літо. Он який вимахав, став чи не врівні з вітцем. Ото тільки й одміни, що тонкий у стані, вужчий у раменах. Одначе чому так багато суму та тривоги в очах?
— Кажи, я слухаю.
— Зоринка Вепрова разом з усіма піде до капища Хорса й братиме жереб.
— Така воля віча, нічого не вдієш.
— Так уже й нічого? А коли я візьму її в жони? Тоді вона належатиме до княжої родини і буде увільнена від того, що мусять робити всі.
— Гадаєш, Вепр віддасть її тобі?
— Тепер віддасть. Люд каже: боги вибирають найліпших, а Зоринка і є та найліпша. Чи той Вепр не розуміє, яка гроза збирається над нею? Чи в нього не зм'якне перед видимою утратою серце?
— У всякого зм'якне, сину, тільки не в Вепра. Не зголоситься він на родичання з нашим родом, навіть цієї найтривожнішої миті.
Богданко ще примітніше одмінився на лиці.
— А коли зголоситься? Чом не піти до нього й не сказати…
— Казали вже, сину. Принижувались і просили, тепер доста!
— То ж колись було…
— Я сказав: доста! Не Вепр у своїй землі князь, — я. Чому маю бити чолом перед ним і раз, і вдруге, і втретє?
— Тоді… тоді я умкну її.
Був такий зосереджено-рішучий, зараз, здавалося, вийде й учинить те, що надумав. І князь повірив рішучості сина. Повірив і поспішив перечити йому. То казна-що; тоді в Зоринчиного вітця справді будуть підстави нарікати: «Бачили, який у нас князь? Він має мужів своїх за чорних людей, він чинить із ними, як собі хоче!»
— Про умикання й думати не смій, чуєш?
— Ба, смію, коли вітець не думає й не хоче думати про мене!
— Насилля над Зоринкою спричинить велике лихо. Проти нас підуть усі ліпші мужі, волостелини, а то — пагуба і не лише тобі.
— А що буде, коли Зоринка піде на вогонь?
— На те воля божа.
— А на це — моя! — уже за поворотом обернувся й мовив покірний досі князеві син.
Волота обурило його зухвальство.
— Я не прийму тебе! — крикнув навздогін. — Ані тебе, ані твоєї Зоринки не прийму. Де знаєш, там і живи, як собі хочеш, так і майся, під мою крівлю обом вам зась!
То була тривога і був смуток усього дня, Богданко таки сів на вишколеного за час науки в дядька коня й подався з Черна, а куди подався, що вчинить, одним богам відомо. І викраде та втече світ за очі із Зоринкою — погано, і потрапить до Вепрових рук, викрадаючи, — ще гірше. Від того упоєного местю людомора всього можна сподіватися. Чи йому довго настигнути отрока, що втікатиме з умкнутою дівкою, й потяти його? Хіба не буде чого сказати, коли спитають, нащо зняв руку на княжича? «Я не видів, — одповість, — хто умикає, з мене доста було, що умикали вдруге».
«Доведеться кидати все й правитися слідом за ним, — досадує князь. — Коли надумає робити так, як сказав, підстерігатиме Зоринку й умикатиме з Соколиної Вежі. І прибуде з викраденою дівкою саме туди. Отож мені слід бути в Соколиній Вежі і негайно».
Не став передчасно лякати Малку, одначе й не приховав того, що скоїлося між ним і сином, від Малки, зайшов до неї й сказав, куди та чому їде.
— Може, не слід перечити йому? — застерегла несміливо.
— Ти так гадаєш?
— Богданко правду сказав: це та година, коли можна й не зважати, хто князь, а хто воєвода. Коли у тебе така, як і в Вепра, гординя, я сама поїду до того буй-тура й скажу: якщо не хоче, щоб Зоринка пішла на вогнище й стала нареченою вогненного Хорса, най віддає її Богданкові та й забудемо все, що роз'єднало наші роди.
Князь зітхнув, дратуючись, і потер натомлене чоло.
— Ти, Малко, сліпнеш з прихильності до сина і в сліпоті своїй бачиш не далі, ніж син. Треба бути неабиякою дитиною, щоб вірити в здоровий глузд Вепрів.
— А як же ти он скільки літ вірив їм?
Мабуть, то було зайве. Князь не знайшовся, що сказати жоні своїй, і, не знайшовшись, оскаженів.