Виказувала й плакала. Через те Зоринка лише вряди-годи кидала слово обиди на кревних, більше відмовчувалась. Коли ж почула про мамині клопотання, не втрималась, звелася в ложі й сказала.
— А чи не здається мамці, що ті клопотання й змушують бути такою? Невже ви не видите: я не живу в теремі вітця свого — відбуваю покарання. Мені не вільно поїхати, мені не вільно піти, не вільно й серцем обрати, кого хочу.
— Що вдієш, коли так склалося. Чи мене гадаєш, тішить те?
— То най мама знають, що віднині склалося ще інак: в жертву Хорсові принесено мою подругу з Колоброда — Ласкавицю. Отож від цього літа і до наступного прошу не турбувати мене і не турбуватися мною. Оголошую траур по Ласкавиці, і ані з Богданком, ані з тим отроком із Колоброда злюбу не візьму. Чули, бачити від літа до літа нікого не хочу!
XX
Минула одна, минула друга, пішла уже й третя седмиця, як віддали вогню господиню цього осібного, одначе не такого вже й безлюдного осередку, а Миловида ніяк не звикне до тиші, що узвичаїлася в покоях княгині, тим паче до становища, що ним винагородила її покійна княгиня. Усі йдуть до неї, доземно кланяються, як не кланялись, може, й Доброгніві, а поклонившись, питаються, куди подіти ті вівці, що їх не варто лишати через скрутність у яствах на зиму, як бути з сиром та маслом, що зібрали за літо, з набілом, що надоюють щоденно. Ано, ніби навмисне, йдуть і питаються, йдуть і питаються, а Миловида ширить, дивуючись прихильності челяді, очі й паленіє видом. Одного разу відбудеться порадою: «Заждіть, приїде князь, він скаже, як бути», іншого помучиться, вагаючись, та й скаже: «Робіть так, як досі робили». Знає: то не на краще, рано чи пізно її слабість відчують і не стануть зважати на те, що вона є в господі. «Це не господиня, — скажуть, — це таке собі ніщо», — а сказавши так, робитимуть, як кому на серце ляже. Проте зважитись бути господинею в праотнім оседку князя теж не може. Чогось їй боязко, звідкись приходить і обсідає непевність, що все, мовлене князем, правда. Воно й не дивно: потішив казкою та й зник, лишив її, мовби сироту при дорозі: хочеш, вір, хочеш, ні. Де буде певність і звідки візьметься віра, коли чула лиш слово, не бачить діла?
Такий смуток ходить слідом, така тривога обсідає, що серце кривавиться від жалю до себе. А князя нема та й нема. Казав: «Готуйся до тризни по матері. Я віддам жертву богам та й буду». А не об'явився, бач, у Соколиній Вежі, сина Богданка прислав замість себе, аби провів бабцю в останню путь, зібрав плакальниць та й сам поплакав перед тим, як віддати тіло старої вогню. Він і зробив, як велів князь. Одначе робив… Чулись-те, робив чомусь так, ніби її, Миловиди, й не було тут. Коли наказував, наказував комусь, не їй, коли питався, знов-таки в когось, не в неї. Як після цього господарюватимеш, будеш певною, що тебе полишено тут за господиню? Коли б не челядь та не її постійне нагадування про господарство, давно покинула б його й пішла куди очі дивляться. Чомусь вона підозріло прихильна до неї, аж надто запобіглива. Чи то боїться нової господині, чи хоче, аби саме ключниця Миловидка лишалася в Соколиній Вежі господинею. Ось і сьогодні. Здибала біля прибудови майстриня і не відчепилася, поки не домоглася згоди зайти до неї й поглянути, чи добре робить, чи так має робити: «Не вперше шию, — казала, — для князя, для княгині, дітей їхніх. Одначе те, що замовив тепер, нове й незнане. Тож хай молода господиня гляне і скаже: так чи не так пошила. Вона була в ромеях, багато бачила, а те вбрання чи й не ромейське».
Їй показали не якесь там диво, всього-на-всього корзно. Та пошите воно було не з тиверських, із ромейських тканин: верх — світло-синій, підклад — пурпуровий. І одна, і друга тканина такі яскраві, так гріли своїми барвами очі, що не замилуватися тією яскравістю справді не можна. Та й шила, з усього видно, справжня майстриня. Коли накинула Миловиді на плечі й поставила перед свічадом, не лише оченята, уста одкрила з дива й, невільно вимовила звичне в речах: «Йой!»
— Корзно сподобається князеві, — сказала перегодом. — Ваша правда, майстрине, таку вдяганку лише ромейські імператори й носять.
— Еге?
— Атож. Живого імператора не випадало видіти, а на малюнку, в церквах бачила.
— Спаси біг, щедра дитино, за прихильне слово. Спаси біг! Я давно приглядаюся до молодої господині княжого оседку й ось що хочу сказати: коли є на те її добра воля та ще бажання можу пошити їй вельми ліпотне вбрання к зимі.
— За добрі бажання теж скажу: спаси біг. Одначе у мене, майстрине, немає з чого шити.