— Хтось грюкає в ворота, — сполошилася Миловидка й наставила в той бік, звідки чулась гуркотнява, насторожене вухо.
— Дарма, там є челядь, — сонно заспокоїв її князь.
— І все ж он як грюкають. Я піду, мабуть, до своєї кліті.
Казала: піду, а проте не йшла, лежала й боязко горнулася в покривало. Очі, вид її благали: будь добрий, одвернись, дай одягнутися. Та князь не одразу прогнав від себе сон і скорився волі жони своєї. Десь згодом уже, як стук повторився і повторився голосніше, ніж досі, потягся солодко й сказав:
— Лежи, я сам піду і вгомоню нетерпеливих.
Був невдоволений: де ж челядь, чому його примушують виконувати ще й цю, челядницьку, повинність? А вийшов на ґанок, спинився подивований: ворота одчиняли вже, і першою в просвіті між двох стовпів об'явилася Малка.
Знав, що привело її сюди, чи тільки догадувався: знову спохмурнів, в усякому разі, прибрав суворішого, ніж належало б при зустрічі з жоною, виду.
— Що сталося? Чому так прискакала нагло?
— Може, поведеш спершу до покоїв, потім питатимеш?
Мовчки обернувся й пішов. Певен був: Миловидки уже не застане в ложниці, і все ж менш за все думав про те, горів бажанням вибатькувати Малку і вибатькувати по можливості дошкульніше.
— Ну, — спинився перед нею, коли зайшла до передпокою. — Кажи, що сталося?
— Боюсь за всіх нас, тому й пригналася. З якого це часу ти став обминати терем свій і родину свою у стольнім Черні? Чому завернув, вертаючись із путі, сюди?
— А з якого це часу Малка забула, що вона княгиня, а не просто собі жона?
— Чи з таким князем не забудеш?
Бачать боги: не хотів бути аж надто крутим із матір'ю своїх дітей, та що вдіє, коли вона напрошується.
— З яким це — таким? Невже тобі не втямки: те, що думає і робить князь, стосується тільки князя. Сказано ж бо: будь у Черні, доглядай вогнище і дітей, що маєш у тому вогнищі. Тобі того не доста?
— Мабуть, не доста, коли не спалося всю ніч, знялася ні світ ні зоря й приїхала.
— Ну, то вдовольнися тим і вертай до Черна.
Аж позеленіла зі злості.
— А ти… потішатимешся з іншою? Хто вона? Як сміла?!
— Ще раз кажу: не вона — я посмів. На те була і є моя княжа воля. Не надривай себе і не клени, усе вже сталося: від сьогодні моя обраниця — жона мені. Коли ж хочеш знати, хто вона, то знай: Миловида, та сама дівчина, що вітала нашого Богданка на пострижинах.
Змовкла на мить, ширить збентежені очі. Дивувалась чи пригадувала — хто знає. Мабуть, пригадувала, а пригадавши, зломилася враз і прикрила обличчя руками.
— Най я стала тобі осоружною, — плакала, — а діти? Богданко місця собі не нагріє, страждає й сохне від присухи. Його увів би в злюб, не себе.
— Встигне. У нього все ще попереду. Най забуде про Зоринку, знайде собі іншу — ото й буде баяння від присухи. Чи я кажу, що забуду про тебе, про дітей? Ти там, у Черні, будеш жоною й господинею, Миловида — тут. Сини мені потрібні, зрозуміла? Тому й беру іншу, тому й кажу: не ставай на путі, що часи он які непевні, а Богданко один у нас. Чи можу покладатися лише на одного, бути певним, що оборонить і землю, і люд тиверський?
Ще нижче хилилася і ще ревніше плакала, дарма, що не казав уголос: «Ти пустопорожня, Малко. Що даси мені і що можу мати від тебе?» І так, без казань, розуміла: тому й бере іншу, що пустопорожня.
— Нічого лихого не сталося, — потішив словом та й тим, як виголошував його. — Кажу ж, була й лишишся жоною. Вдовольнися тим і йди.
— Мале вдоволення, Волоте.
— Що вдієш? Ти ж була свого часу в солодощах Вираю, дай і Миловидці побути там.
— Не злюб — безліття береш із нею. Чи не бачиш, чим повниться земля, чи до того зараз?
— Дарма. Ми все зробили для люду, най і люд дасть нам можливість бодай кілька днів побути щасливими. Чула, коли не вічність, то бодай кілька днів!
Підвелася і витерла сльози.
— Я можу глянути на неї? Бодай побачити, яка.
— Не треба. Най потім, коли звикнеться до свого місця в нашім оседку. Вона надто младомлада ще, щоб знести одразу все: і втіху-щастя, і Перунові громи.
XXI
Князь Добрит, певно, не тільки зараз оце бачився зі слов'янами, що живуть у Карпатах і по другий бік Карпат, він давно знається з ними, і коли казав: наша відмова від ратного вторгнення у ромейські землі не зупинить склавинів — знав, що казав. Як тільки розтанули по зимових морозах сніги й спливли до рік, а там і до моря талі води, знялися ті слов'яни з насиджених, може, й затишних, та не вельми багатих на поживу гнізд своїх по горах та передгір'ях і подалися купно, забравши з собою дітей, жон, сякі-такі набутки, в землі іллірійців. Рушили всім родом своїм білі хорвати, рушили словени, сорби. До них пристали сусіди, до сусідів — ще сусіди, змовилися між собою й виставили наперед кінні полки, по одну і другу руч — піші, а вже як угледіли, яка в них сила, пішли й сказали іллірійцям: «Не супроти вас ідемо походом ратним, супроти ромеїв, що посіли землі наші. Як сиділи на своїх, так і сидіть, нам і ромейських стане».