Першими забили тривогу ректори та президи сусідніх із слов'янами провінцій — Верхньої Мізії, Прибережної Дакії — й наважилися виступити супроти свавільних склавинів з наявним під руками провінційним військом. Одначе не довго тішили себе сподіванкою зупинити навалу. Склавини зім'яли провінційне військо ромеїв так швидко і так надійно, що військо те показало ворогам імперії спину й понесло страх перед слов'янами в сусідні провінції — Внутрішню Дакію, Дарданію, Превалітанію, а згодом і в діоцез Македонія. Казали, суне тьма, така не підвладна розуму сила, що від неї дуднить і стогне зморена земля, її неспроможне зупинити якесь там провінційне військо. Для того потрібна сила самого імператора, потрібні такі непереможні полководці, як Велісарій і його палатійські легіони.
Префектові не вірилося, щоб вторгнення слов'ян було настільки серйозним.
— Ідуть не всі слов'яни, лише склавини, і ви неспроможні зупинити? — питався в тих, що жахали його навалою. — Не оступатися! Кинути супроти варварів усе і всіх!
А прискакали вдруге, затим і втретє, волаючи про поміч, сам наполохався й велів збиратися всім решткам провінційного війська до Фессалоніки: тут, під захистом надійних стін, вистоять, поки надійде поміч.
Тепер уже не приховував від імператора, яка біда постигла Іллірик. Скористався попутним вітром і послав драмон із нарочитими мужами до Константинополя. «Вторгнення це, — писав Юстиніанові, — не звичайна собі татьба. Варвари йдуть із сім'ями. Схоже, що на поселення. Коли не виставимо супроти них палатійське військо і не подбаємо по-справжньому про захист Іллірика, можемо втратити його і назавжди».
Мабуть, не певен був, що імператор вволить його волю, тим паче одразу, довго ходив, міркував на самоті, потім радився з радниками і знову міркував, аж поки не натрапив на рятівну думку: не скупитися наявним у префектурі золотом, послати тямущих людей і сказати варварам: «Коли повернетеся у свою варварську землю й заприсягнете: ані ви не переступатимете більше, ані діти ваші не переступатимуть води Дунаю, дамо достойний миру між нашими землями викуп — сто тисяч золотих солід».
Ждав відповіді від привідців варварської навали, ніби манни небесної, а діждався — і зовсім упав духом. Склавини сказали: «Ми не за золотом прийшли. Нам тісно і голодно там, за Дунаєм, хочемо сісти родами своїми на полуденних землях і сидіти тут вічно».
Що мав діяти? Протистояти своїми силами варварам — марна сподіванка, а від імператора ні слова. Воно й не дивно. Чи йому, намісникові Іллірика, без імператорських едиктів-роз'яснень не відомо, в яку халепу вскочив Юстиніан, намірившись розширити обводи Східної Римської імперії за рахунок Західної? Замахнувся ж не на що-небудь, на цілого півсвіту. Мало йому метрополії, що обіймає всю передню Азію — діоцез Понт, діоцез Азія, діоцез Схід, мало Фракії, Дакії, Македонії, Єгипту зрештою. Захотілося пустити своє коріння по всій північній Африці, в Сіцілії, на Апеннінському півострові. Та хотіти — одне, а зробити своє хотіння ділом — зовсім інше. Велісарій висадився з добірними легіонами в північній Африці і розбив вандалів, заволодів Карфагеном, Сардінією, згодом — Цезарією, фортецею Сектем поблизу Гераклових стовпів, Балеурськими островами, та йому не пощастило зробити завойовані провінції покірними. Першими підняли меч супроти імперії Маврусії — туземні племена, первиннообщинний устрій яких дозволив їм зібрати масове ополчення й вирізати в Нумідії та Бізацені поріділі візантійські когорти до ноги. Вслід за маврусіями збунтувалося й власне військо: солдати, нижчі чини окупаційної армії, вважаючи себе переможцями, не без підстав претендували на земельні ділянки у відвойованій країні, тим паче, що багато хто з них встиг побратися із вдовами, сестрами та доньками вандалів, що загинули в січах з візантійцями і мали на ті землі ще й право законних спадкоємців. Імператор же одписав відвойовані землі собі чи фіску, православній церкві, нащадкам римських посесорів та місцевій романізованій африканській знаті. З цього й почалася ворохобня, така масова і така значима, що висунула своїх вождів і забрала в імперії немало літ та сил на її придушення.