А сталося.
Удосвіта поселяни поралися й певні були: сьогодні, як і вчора, стоятиме погожа днина. Роса он яка випала з ночі, а коли випадають щедрі роси, усміхається вранішнє сонце, бути погожій днині. Вона й не обіцяла чогось лихого, принаймні до полудня. Зате о полудні затемніла з якогось дива далина, і темінь та що далі, то помітніше зближалася.
— Буря, либонь, — догадувався хтось із молодших.
— Такої пори і такої днини?
Не довго гадали й маліли на силі, гадаючи. Темінь грізно сунула на них і не забарилася послати розгадку. Спершу сіли на злаки й забігали по злаках окремі, не кожним, може, й помічені пруги, за тими першими — другі, за другими — треті. Так жадібно накидалися на зелень і потрошили її, таку тріскотняву зчинили тим потрошенням, що тепер уже ні в кого не виникало сумніву: це не просто пруги, се біда впала на їхні голови. Хтось хапав мітлу й кричав, надриваючись, на всіх із роду свого, аби не гаялись, брали, що є під рукою, й гонили ту напасть із злаків на подвірниці, інші бідкалися не так подвірницею, як полем, і бігли чим-дуж у поле.
«Боги, — благали подумки чи й уголос, — порятуйте! Боги заступіться!»
А боги німували. Вони й самі були, мабуть, збентежені тим, що творилося на землі: пруги летіли хмарою і заступали сонце, мов та хмара.
Ніхто не бажає собі гіршого, тож і ті, що бігли в поле, усе ще сподівалися: а може ж, пруги пройдуть всього лиш смугою, не зачеплять їхнього поля? Гляди, не сядуть на їхні поля, полетять далі?
Та ба, то була всього лиш сподіванка, одвічне жадання ліпшого, ніж є, ніж може бути. Пругів вистачало не лише на поля, а й на луки, вони не гребували ані княжими, ані поселянськими посівами. Обсідали хмарою й трощили спішно, прожерливо, ніби вперше бачили.
— Боженьки! — ломили руки ті, що прибігли на поля свої перші, або спинялись і ціпеніли з жаху. Бо ж розуміли, нічого не вдіють: там, де встигла попоратися комашня, лишалися одні стебельця при корені, а то й гола земля.
— Це наша погибель! Чуєте, людоньки, це наша погибель! Ми нічого вже не вдіємо з пругами. Згублять вони поля наші, згублять і нас!
Дивилися на ту згубу посмутнілими очима мужі, голосили, присівши край ниви, жони, за жонами — діти, а пруги робили своє: падали на поле хмарою й тоді лиш знімалися, як пожирали злаки, лишали замість злаків убогу й непривітну ріллю.
Що ж робити? Де і в кого шукати порятунку? У князя, у богів? А що дасть князь і що дадуть боги, коли земля втрачає останнє — сподіванку?
Сиділи й туманіли без діла ратаї, опустились руки й змаліла сила в будівничих, що мали споруджувати тверді по Дністру, не відав, що має робити тепер рукомеслий люд. Бо полонили серце і розум туга велика, досі не знана, бо не бачили перед собою зірки-сподіванки. В одному певні були: це — кінець. А коли кінець, то куди пориватися і чи варто пориватися? Пруги, подейкують, пройшлися по всій землі, спустошили всю землю.
І саме тоді, як відчай доходив краю, а зневіра холодила розум, десь в когось зродилася думка і пішла луною по Тиверській землі: бо самі винні. Нащо сказали тоді, на віче:
«Усі най тягнуть жереб, окрім родини князя? А коли князь чи його родина саме й завинили перед богами?»
— Йой! Хто це вигадав? Кому спало таке на думку? Таж князь он як повівся з людом своїм, он що зробив для люду!
— Зробив та й пішов тішитись до молодої жони, та й тішився геть усю зиму з молодою жоною? А коли то і є вона, провина перед богами?
— Заткни пельку! Знайшов, скажіть на милість, провину. Чи боги перечать комусь брати злюб та й бути щасливим у злюбі?
— Ано, то вже казна-що — звинувачувати князя за злюб. Хіба молодша княгиня не з власної волі побралася з ним? Чи, може, нещаслива в злюбі?
Говорили всяке, та як би там не було, а камінь кинуто, хвилі зродилися від того каменю та й пішли собі. А хто здатний зупинити їх, коли пішли? Котились та котилися, бунтуючи люд, аж поки не досягли берега і не розбились об берег.
— На віче! На віче! Най скаже вся Тивер, як бути з князем! Най скажуть старійшини, як житимемо в своїй землі після такої згуби!
XXIV
Повертаючись від забудов у придністровських твердях, князь Волот на власні очі бачив, чим завершився наліт задунайських пругів. Через те не гнав коня, їхав ступою і думав, похитуючись у сідлі. Довго й уперто думав, а не міг стати на якійсь із думок. Бо таки не відав, як житиме Тивер після всього, що сталося. Поривався в один, поривався в інший кінець далебі ж нелінивою думкою, а відшукати щось більш-менш певне і тим уже рятівне не міг. Коли ж наблизився до Черна, думки обірвалися враз і уступили місце подиву: за стінами стольного города вирувало людське стовписько.