Старійшини були на диво спокійні і врівноважені, одразу й не второпав, які вісті принесли своєму князеві. Тоді лиш, як заговорили, збагнув і схолонув серцем: таки невеселі.
— Княже, — запитав передній. — Віче воліє знати, ким є тобі випальська Миловида: жоною чи наліжницею?
Он воно що! Віче не годне вже порятувати свого князя. Єдине, чим може прислужитися — не випробовувати долю тієї, що носить під серцем його дитя, майбутню гілку роду Волотів. Що ж, і за те дяка. Все-таки більше ймовірності, що рід той лишить у Тивері своє коріння… Ось тільки плата за ту послугу занадто вже велика: має назвати Миловиду не жоною — наліжницею. Чи то ж можливо? Чи старійшини не відають, як зганьбить себе тим? А її? Боги всесильні і всеблагі, а її?
— Було б ліпше, — відповів стримано, одначе й хмуро, — коли б старійшини поцікавилися насамперед, що важить для мене честь.
— Ми те відаємо, княже, і все ж хочемо знати: жона вона тобі чи наліжниця?
— А та обізнаність має якусь вагу? Миловида непраздна, вона носить під серцем дитя. Така жона не може бути віддана до суду.
— Людського — так. А на божий суд і непраздна жона йде. Це остання наша жертва, мусимо жертвувати всім, що маємо.
Світе ясний! Божий суд страшний, а людський ще страшніший. Он яким мукам піддають його, батька і мужа. Як же скаже: Миловида — наліжниця моя, коли жадана з жаданих? Присягався ж, що бере в жони, що з'єднує себе з нею на віки вічні. То ж ганьба буде для нього, для неї. А дитя? Дитя теж має прийти в цей світ і жити зі знаком, що його випікають на тілі коней? «Глядіть, — показуватимуть, — то незаконний княжий син, прижитий із Миловидою-наліжницею».
— Коли так дуже треба знати, то знайте, — одважився врешті Волот і, здавалось, випрямився, одважившись: — Миловида — жона моя перед богами і людьми. Я обрав її серцем, присягався на вірність, і зрікатися того навіть перед лицем найстрашнішого суду не визнаю за потрібне. Більше скажу: з моєї княжої волі їй і тому, що народить від мене, заповідаю на вічні часи вотчину князів Волотів — Соколину Вежу. Житиму я чи ні, най знають старійшини і весь люд тиверський: вона за нею і спадкоємцем, що матиму від неї.
Старійшини, видно, поділяли вибір свого князя, пишалися ним і відмовчувались, а Малка кидала благальні позирки то на мужа, то на посланців од віча, схоже, що волала про порятунок і не знала, до кого вдатися зі своїм воланням.
— Бути по-твоєму, княже. Жертвоприношення завтра, готуй до того себе і всіх із роду свого, — подали нарешті голос старійшини.
Вони вклонялися вже, а вклонившись, мали піти. Та їх затримали ще і затримала та ж Малка.
— Чи воля княгині й матері так нічого вже й не важить?
— Чом не важить? Кажи, що маєш.
— Сподіваюсь, ніхто не бере під сумнів, що я жона князю Волоту й мати дітей його.
— Те всім і давно відомо.
— А що в Тивері є такий покон: коли в біду потрапляє рід, і зокрема діти, та, що дала їм життя, може офірувати заради всіх собою, те теж відомо?
— Чом ні? Добровільна жертва — наймиліша богам жертва. І все ж… Чи княгиня може зважитись на те? Гадаємо, їй ліпше буде, коли жертву вибере жереб.
— Ні, найліпше буде, коли жертву виберу я. Перед божим судом має стати троє моїх дітей, младомладих дітей, старійшини! Аби вони не звідали того, що доведеться звідати на жертовнику, зважуюсь і речу: в ім'я дітей своїх, заради мужа і князя, опори землі Тиверської, — на вогонь піду я.
Князь давно збагнув, куди хилить жона його, і все ж не міг повірити тому, що почув.
«Вона не при собі, — казав подумки й поривався вдіяти щось. — Добровільна жертва — наймиліша богам жертва, то правда. Та є ще мужі. Невже Малка не розуміє: вони хочуть принести в жертву богам насамперед мене, через те не приймуть її офіри! Щось маю вдіяти, аби сталося так, як хоче: не можна порятуватися всім, то мають порятувати принаймні дітей».
— Княгиня правду каже, — спромігся-таки на слово, а вже потім відшукав і рятівну думку: — Діти не встигли прогнівити богів, як і младомлада жона моя, Миловида. Коли хтось завинив перед ними, то завинили ми двоє, яко старші в роді. Тому й перед жертовником маємо стати удвох: я і княгиня Малка. Жертва ця добровільна, її ніхто не волен відмінити. На кого з нас двох укажуть боги, той і піде на вогонь.
XXV
Як тихо в теремі і як сумно в цій тривожній тиші. А ще до щему болісно. Ніч тому завинила чи те, що наближає вона? Он як надійно приспала всіх — і тих, що в Черні, і тих, що поза Черном. Це додає, ясна річ, суму, та навряд чи визначає його. Сум і тривога від того, далебі, що наближається вирішальна мить, може статися так, що, крім цієї куцої передлітньої ночі, нічого вже не буде.