А жаль. Гадав собі: коли вже сталося так, що долею визначено йому бути князем у цій топтаній і перетоптаній чужинцями землі, життя не пошкодує, а відіб'є в сусідів і несусідів бажання ходити в Тиверську землю й бути татями в ній. Казав: поставить вежі по Дунаю і стане міцною опорою Троянової землі в краях полуденних, закладе морське пристанище в старій Тірі й зміцнить через неї узи між родами антськими: уличами й тиверцями, полянами, дулібами і знов-таки тиверцями. Думав: оце й буде те, заради чого варто жити, що даватиме поживу втіхам, гадав, заслужить потугами рук і розуму слави між своїм людом, а удостоївся бути принесеним у жертву богам. Чом так? Мало зробив для своєї землі? А чи то ж мало? Не ким-небудь — гонителем ромеїв нарекли, казали, такого не було й не буде. Це Вепр завдав йому такого разючого удару. Скористався тим, що мужі невдоволені князем, і зворохобив їх супроти князя. Як же так сталося, що вони пішли за ним, а не за князем? Так дуже насолив тим, що поступився їхнім на користь голодного люду? А хіба їхнє — то вже так і їхнє? Хіба не він, Волот, і не отець його відривали те, що є нині їхнім, від рота люду тиверського й підносили як дар землі за послуги у ділі ратнім? Як же це можна сісти на дарованому й сказати: «Не дам!»? Та чи ж воно тільки їхнє? Чи приречені на голод поселяни не були з тими ж мужами в січах, чи вони не так само, як мужі, заступали Тиверську землю грудьми? Де ж поділося оте велике і величне: ми — люди одного роду і одної долі; коли хочемо жити в своїй землі і вільно користатися її дарами, мусимо триматися купи?
Сказав би хтось раніше: буде так і так, на стіну поліз би, перечачи, ще одне життя захотів би прожити, аби довести: то — неправда! А нині' на все пішов би, аби лишитися з-поміж свого люду й переінакшити ту неправду. Та ба, даремні потуги. Мине ця ніч, настане день — і хтось із них двох, він або Малка, має стати з волі жереба на жертовник і очистити своєю жертвою провину княжого роду.
Малка теж не спить, вийшла з ложниці й попростувала до дітей. Може, покликало котресь, а може, й так, надивитися востаннє. Чи до сну зараз, тим паче їй, матері?
Жаль стало її чи визнав за доцільне й собі побути з дітьми, ступив крок, другий до дверей і таки зважився, пішов слідом за жоною.
Сиділа вже біля найменшої розчулено-сумна й похила, така розчулена, одного позирку досить було, щоб збагнути: ледве стримує себе, аби не крикнути вселенським криком: «Боги! Як я полишу її, як піду від неї?!»
Знав: має потішити якось жону свою, а не знаходив ані втішного слова, ані потрібного вчинку. Єдине, на що спромігся в соннім царстві дитячої ложниці, підійшов і поклав на Малчині плечі благально-заспокійливі руки. Коли ж відчув, як покірно і як довірливо прихилилася до нього, якою ласкою озвалося на той заспокійливий доторк її ще молоде, в розквіті жіночих зваб тіло, застиг на мить і вже по тій миті сказав собі: «Якщо з княжого роду хтось завинив перед богами, то це я. Мав би не забувати: Малка визначена мені богами жона, мати моїх дітей. Вона була свого часу ліпша з ліпших, і не її провина, що вишукалася молодша та миловидіша за неї, така, що їй немає ані подоби, ані взірця. Чи такій жоні легко було відчувати себе покинутою, а відтак знеславленою і не лише перед дітьми, перед усім людом? Вона ж не хтось там — княгиня. Як він не подумав, що, зрікаючись Малки, плямує Малку, уподібнює її жбану, з якого випили хмільне вино та й викинули, мов непотріб! Не годна бути матір'ю… Зате є вже матір'ю. І якою матір'ю! Не кожна зважиться сказати: «В ім'я дітей своїх, заради мужа і князя, опори землі Тиверської, на вогонь піду я».
Чим він виправдається перед нею і чи встигне виправдатись?
«Зречись Миловидки, — шепнув хтось збоку. — Бодай перед вогнищем зречись».
Аж сіпнувся, збентежений.
«Миловидки? Тієї, що носить під серцем моє дитя, що була і є для мене блаженством із блаженств? О ні! Нізащо. Чуєш, шептуне, нізащо! Коли вже сталося так, що не зумів і Миловидку зробити всіма визнаною жоною, і Малку не скривдити, покривджу себе. Вийду і скажу. «Я завинив, людове, я маю й піти на вогонь».
XXVI
Коли скачеш на коні і скачеш що є сили, навіть у спеку обдає прохолодою. Зараз же, перед світанням, вона і зовсім видається студеною. Відчутно холодить підставлені вітрові ланіти, дужим струменем вривається в груди, а пригасити тривогу-полум'я, що б'є з грудей, таки не може. Бо та тривога — не просто собі нагло розбуджений страх. То крик волаючого про порятунок серця, жадання зректися того, що стало надбанням розуму, і разом з тим певність: зректися вже не можна. Не з доброго ж дива пробирався той волхв від капища Перуна до сторожової вежі на Дністрі, розшукував княжича Богданка і утаємничував свої розшуки. Була б то примха людська, чи долав би заради неї таку відстань, та ще поночі, чи накладав би власним життям? Так і сказав, коли княжич не повірив речам його: «Є вищі за відраду-мсту помисли, отроче. Саме вони змусили мене піти до тебе й сказати те, що чув: Жадан накладає з Вепром. Володар Вепр пообіцяв жерцеві капища Веселий Діл, коли вволить його волю й зведе зі світу князя. Скачи й освідоми його. Най знає й поб'є супостатів перед тим, як іти до бога, а може, й порятує себе, коли знатиме: не з богом — із Вепром була в Жадана бесіда».