Вищі помисли… Вищі помисли! А де ж подів їх жрець Жадан? Зміняв на Веселий Діл? А володар Вепр? Мало йому того, що горою став між княжичем і його ладою, запер свою дитину й тримає в теремі, ніби в темниці, на побратима свого замахнувся, князя землі Тиверської воліє позбутися, аби лиш помститись. Ано, аби лиш помститись!
Кінь був у милі вже, та Богданко не зважав на те, приострожував та й приострожував його, гнав та й гнав. Бо підганяла сполохана волхвом тривога, бо не ждав час. Надходить світанок, а на світанку все може статися. Сказав же бо волхв: князь і княгиня беруть жереб, хтось із них двох буде принесений богам у жертву.
Не дивувався тиші, що дрімала під стінами Черна — надворі тільки-но розвиднялося, не дивувався й глухому смутку, що ним зустріла його княжа сторожа при полуденних воротах. Зате був подивований і неабияк, коли переступив поріг отчого терему й пересвідчився: не сум полонив так намертво всіх, хто був під крівлею, полонив міцний на світанні сон.
— Мені потрібен князь і негайно, — по-мужньому твердо сказав челядникові.
— Не велено будити, княжичу. Отець твій тільки-но заснув.
— Дарма, буди. Кажу ж, конче треба.
Бачив, повеління гне челядника в дугу і все ж наполягав, ба навіть дратувався тим, що його не вельми слухаються. Коли ж домігся свого та угледів перегодом: отець пробудився, іде вже на клич сина, і зовсім прогнав від себе невдоволення, поспішив уклонитися князеві.
— Невже це правда, отче? Невже ви з матір'ю стоїте перед вибором, кому з вас бути принесеним у жертву богам?
— Така воля люду, сину мій, а відтак і богів.
— Неправда то єсть!
— Як це — неправда? Було віче, і є ухвала віча.
— Може, й так, одначе перед сим була змова проти вас, отче і був підлий торг божим повелінням.
Князь подивований тим і не приховує свого подиву.
— Чия змова, звідки знаєш про те?
Богданкові не треба було дошукуватися слів, аби пояснити князеві, хто в змові і звідки знає про змову. Надто багато думав про неї в путі, надто виразно уявляв, звідки витікає і куди тече отрута злоби і згуби.
— І де той волхв? — обнадієно цікавиться князь.
— Пішов собі.
— Сказав та й пішов?
— Ано.
— І ти гадаєш, нам повірять без нього? Даремні потуги, сину.
— Як то даремні?
— А так. Є вже ухвала віча. Землю нашу постигає безліття за безліттям. Хтось провинився перед богами і вельми, спокутували вже ті провини тварі — дарма, спокутували люди — теж дарма. Настав час спокутувати родині князя. Люд покладає на це усі свої сподіванки, і ніхто не годен ані одмінити, ані переінакшити ті наміри.
— Таж люд одурений! Його підбили на те.
— Якщо це й сталося, то сталося з волі богів. Відомо-бо: чого хочуть боги, того хоче й люд.
Богданко явно не розумів князя і гарячкове шукав спростування його помислів.
— А коли звершиться суд і Вепр передасть-таки Веселий Діл у довічне Жаданове володіння. Що тоді скажете?
— Тоді вже говоритимеш із ним ти. Чуєш, сину? Коли те станеться і ти будеш у Тивері князем, відшукай того волхва і допитайся з його помічю у мстивця Вепра, з якого це дива він передав Веселий Діл у довічне володіння жерця Жадана. На вічі, перед усім людом тиверським допитайся. Я ж довести це неспроможний.
— Тоді… тоді я вийду і скажу все, що чув від волхва.
— Ти син мій, тобі теж не повірять. Кажу ж, є ухвала віча, хто стане переінакшувати її? І є мужі. Вони на рожен полізуть, а не дозволять переінакшень, бо стоять, щоб знав, на боці Вепра.
— Усі мужі чи тільки ті з них, що мають уділи-волості?
— Не всі, здебільше ті, що мають уділи-волості. Будеш княжити, перше, що маєш зробити, верни їх до себе. Без того не буде супокою в землі, і хто знає, чи матимеш владу над Тивер'ю.
Богданко замислився.
— Я, отче, ладен поступитися нею заради вас із матір'ю.