Людоньки! Які ви втішні та гожі нині! Які любі Миловидці! Мала б рану — до рани клала б, мала б радість — геть усю поділила б із вами. Ано, таких не можна цуратися, з такими вік-вічний хочеться жити. А мусить же піти колись. Чує серцем: забере її Божейко. Прийде отак, скаже: «Ходім», — і піде, не зважить і не убоїться, що там — чужі люди і чужа родина… Йой боженьки! Що це за сила така, що нуртує та й нуртує в ній, ані на хвильку не дає забутись?
Посмутніла замислившись, а посмутнівши, не одразу почула, коли і чому вмовкла пісня. Тоді лиш облишила пошуки і розглянулась, як хтось із подруг крикнув: «А гляньте, немовби знайшли вже ряст».
Ніхто не спонукав їх: «Побігли!» Самі збудилися радісною хвилею й подалися чимдуж через поле. Бігли прудко і довго, так довго, що під кінець дух усім сперло. Одначе коли прибігли та побачили ряст, матінко рідна, який вереск зняли, яку радість пустили гуляти світом! Бо таки було чого. Це ж мати Лада певний із певних знак подала: настало передліття, час щедрот, благодаті великої — для землі, для люду, для худоби. Від сьогодні зазеленіє у лузі трава, пробудиться засіяна ратаєм нива, овечки, корівки знайдуть для себе поживу, дадуть приплід, гарний набіл. А люди… Для людей Лада розщедриться найбільше: посприяє визріванню дорідного збіжжя на нивах, засіє в серцях бажання радості і злюбу, злагоди-миру в родинах, поміж родами й землями.
Видзвонювали та й видзвонювали радістю-сміхом, зрештою взялися за руки й стали водити довкола рясту танок.
— Усі бачили цю голубу квітку? — питає старша.
— Усі!
— І знаєте, що це ряст?
— Атож!
— Підтвердите теє?
— Підтвердимо!
— А тепер топчімо ряст!
Дівки кинулися на те місце, де була квітка, старалися стати на неї ногою й приказували ставши: «Топчу, топчу ряст. Дай боже потоптати і другого літа діждати!»
Що ближче до ночі, то невідступнішим ставав народжений з якогось дива сумнів, а з сумнівом і побоювання: чи буде ж на святі Ярила Божейко? Хоча б був… Бо що ж то за свято буде, коли візьме і не об'явиться з якогось дива. Та вона ж, Миловидка, лусне з жалю, а ще від того, що знатиме: не прибув на Ярила — ніколи вже не прибуде. Нащо втекла тоді, коли казав: «Викраду тебе на Ярила», нащо крикнула: «Ба ні!»?
Йой боженьки… Чого ж така тривожна ледениця на серці? Чи це не передчуття лихого? Може, не доста сидіти й ждати, може, не слід ждати? Є, кажуть, там, за лісовим узвишшям, старий-престарий дубище. Під ним росте корінь стародуба, а з-під того кореня б'є громова вода. Коли пустити з кореня сік та зробити заклинання, боги надоумлять молодця прийти й напитися громової води, сік кореня, що потрапить у воду, збудить молодечу кров, запалить бажання злюбу, а вже ті бажання приведуть молодця до тієї, що робила заклинання. А проте дуб он як далеко, туди боязко правитися лісом. Та й потрібних заклинань не навчилася ще Миловидка. Хіба піти на узлісся та уклякнути перед першим-ліпшим деревом, виблагати у богів захисту? Кожне дерево — оселя божа, а дуплисте — і поготів. Коли попросити щиро, боги змилуються, а змилувавшись, стануть на поміч, зроблять так, як хоче.
Надумалась і пішла тихцем. А опинилася в лісі, набралася сміливості та й подалася далі — шукати видимо схожого на божу оселю дерева.
Ліс знадливо пахнув уже корою, а найбільше — пробудженою передліттям бростю. Позатамтої ночі гриміло в небі, а коли гримить, та ще такої пори, не інакше, як бог громовик ганяється в океан-морі за дощоносною дівою — німфою. Молоко повногрудої німфи скроплює тоді дольний світ і будить до життя усе, що є живого на землі, — дерева, трави, люд. Тому так весело у лісі, від того й пах такий, що забиває дух. І груди виповнюються млостю, тією радістю-втіхою, котра гонить із серця тугу, засіває всю плоть і хіть чарами зваб, а ще певністю, що не все утрачено. Чи ж той Божейко за горами й долами? Чи він такий глухий і нечулий, аби не почути клич всеблагої Лади, оцей великий і величний, що й помираючому дасть дужу силу життя?
Підійшла до дерева, що видалося їй схожим на божу оселю, і вклякла перед ним, а вклякнувши, простягла благальні руки:
— Мати природо. Ладо всесильна і всеблага! Одмініть, коли вони є, Божейкові злісні хотіння. Влийте у серце йому горіння горючого, жадання кипучого, тої сили, що будить до життя брость, гонить із землі парость, дає серцю буєсть молодечу, а мислі — бажання-крила. Най піднесуть його у ту високу високость, з котрої одкривається далеч безмежна, де зроджуються красні бажаннячка: бути нині там, де Миловидка, милуватися тим, чим милуватиметься й Миловидка. Уповаю на тебе, богине Ладо: най станеться так, як я хочу!