Княгиня тепер аж не стрималася й дала волю сльозам своїм. Та князь не зважав на них. Узяв до рук ножиці, примірявся й утяв кілька локонів. Потім ще і ще. Був такий твердий та непохитний у намірах, ніби не відав, що постригає власного, до того ж одного-єдиного сина, ніби байдуже йому, що той син піде від сьогодні на чужі руки, не знатиме, що таке мамині пестощі, надія на кревних і захист від кревних. Ано, так, певно, й було: князь радів, що забирає вже від матері сина, посилає його в достойну науку — гострити розум і серце на святеє діло, бути мужем ратним і думаючим, а відтак опорою землі і люду. Тому й твердий, тому й не зважає на материні сльози. Коли б князі зважали на них, хто беріг би землю і люд тиверський від чужкраю-супостата? Присяйбіг, у чужинському ярмі ходили б.
Розуміє те княгиня Малка чи мусить розуміти: утерла врешті-решт останні сльози й наблизилася до Богданкової нареченої.
— Як тільки князь завершить пострижини, підійдеш, дитино, візьмеш вінок отой і увінчаєш ним княжича. Знаєш, що слід казати вінчаючи?
— Ано.
— То й добре. Щит і меч піднесе йому інша — дівчина з люду.
— А де та дівчина?
— А й справді, де? — обертається княгиня до челядників.
— Пішли по неї, зараз має бути, достойна.
Челядникам давно сказано: відшукати серед присутнього на пострижинах люду ліпшу з ліпших дівицю і втлумачити їй: має передати княжичу броню і тим благословити іменем люду тиверського на ратні подвиги. Та то тільки сказати легко: відшукати ліпшу з ліпших. А де знайдеш таку? З ніг збилися, а її нема та й нема. Ті ховаються, вивідавшись, кого шукають княжі биричі, ті жартують і випихають наперед нічим не примітних дівиць, а то й таких, що їм відьом та упирів тільки й здоровити. Дівки упираються, ясна річ, а то й кричать пробі, і челядники, розгледівшись, змушені махати на них рукою.
А проте знайшлися й такі, що вказали на найліпшу. То була Миловидка з Випалу.
Дівчина не повірила спершу, що вказують на неї, а пересвідчившись, таки її мають на оці, поспішила сховатися за молодців свого городища.
— Не лякайся, красна дівице, — заспокоювали її княжі биричі. — Ти під охороною володаря землі Тиверської, тобі ніхто не вчинить кривди. Вручиш княжичу іменем люду нашого броню на пострижинах та й підеш собі.
Молодці з Випалу змушені були стати на захист дівчини.
— Вітець її не велів їй відлучатися від нас, та й ми обіцялися не спускати ока з Миловиди, бути в одвіті за Миловиду.
— Ото яке лихо. То ходіть і ви. Постоїте неподалік, пождете, доки вчинить волю князя і люду, та й заберете собі. Бо ліпшої за неї в усьому Черні не знайдемо.
Миловида холонула серцем і опиралася як могла. Та її не слухали. Взяли під руки й повели туди, де здійснювались пострижини.
Молодці випальські, а з ними й дівки таки не зреклися подруги, йшли поруч і запевняли її: «Будь певна, нікому не віддамо; треба буде — торговий люд покличемо». Та чи могли заспокоїти дівчину їхні запевнення? І страхалась, і ніяковіла, да так, що люди самі по собі, без чиєїсь спонуки оберталися в її бік і ясніли видом: леле, яка добролика дівчина! Та гляньте ж бо, людове, яка дівчина іде поздоровляти княжича!
Запримітила те дівча й княгиня.
— Привітай, вродливице, — підійшла й торкнулася Миловидиної руки, — привітай, кажу, княжича з отрочим віком, броню вручи йому іменем люду тиверського. Най буде слово-побажання твоє красним та щедрим на добро, як і сама є.
Зорина Вепрова стояла вже біля вінка й ждала на неї, дівчину з люду, ба навіть підказала, як рушали: «Я перша здоровитиму». Коли ж дійшло до привітання, затнулася нараз і втратила дар речі. Миловида тепер тільки завважила, яка вона дитина ще, і взяла на себе сміливість допомогти дівчині.
— Най завше будуть із тобою, княжичу, мамині ласки, — випалила одним духом, — і вітцева мудрість та мужність також. Аби був ласкавий із людом своїм, як мама була з тобою, і мужній та мудрий із тими, що посягатимуть на нашу вольність і на наші статки, як є вітець твій.
Пождала, доки Зорина увінчає княжича вінком, і вже тоді наблизилася до нього, уперезала мечем, передала щит і шолом. Не бачила, як поставилися до її казань князь із княгинею, люд довкружній. Чула тільки: дружно й голосисто нагадали про себе величальниці.