Пісня та, немудрі в простоті своїй слова стосувалися вже не лише княжича, а й дядька, того мужа при мечі, що підвів опісля коня й допоміг Богданкові сісти в сідло, засвідчивши тим: віднині не мати і не вітець — він буде отрочаті навчителем і поконів роду, і ратного діла, і житейської мудрості.
Було ще коло пошани на засідланому коні, були щедрі квіти, що ними устилали та й устилали княжичеву путь, потім — величальні пісні, привітання та побажання отрочаті, аби веселий був на многотрудній стезі мужа і князя, аби так легко та зручно сів на отній стіл, як сів на той, де утинали кучері. Та Миловида не доглядалася й не дослухалася вже до того, що було на наместі. Почула від челядників: «Ти вільна» — й подалася до своїх поселян, а з поселянами — далі від княжого свята, князів на святі.
— Чекай, Миловидко, куди ти?
— Йой, сестрички, сама не відаю, куди біжу, проте бігти мушу, бо лусну. Присяйбіг, лусну від того, що тутки сидить, — показує на груди, — після тамтих пострижин…
— Ну й чого б то? Усе вже позаду.
— Хто скаже, що все позаду? Гляди, князям знов засвербить у носі.
— Ото-бо яка. Чи ти тутки одна-єдина? Не повередили досі, не повередять і потім.
— Піди знай…
Їх мовби підслухали. Миловида, дівки та молодці з Випалу не встигли ще й із натовпу вийти, а від місця пострижин, надбіг уже молодець їхніх літ й доземно вклонився тій, що уперізувала княжича мечем.
— Я до твоєї милості, дівчино гожа.
Дивилася на нього розгублено й не знала, що казати. Молодець не схожий був ані на челядника, ані на дружинника. Ні виглядом, ні чемністю не схожий, поселянин — і тільки, а зупинив, бач, чогось хоче.
— Коли ласка, — промовила й одразу ж збагнула: не те сказала, що належало сказати.
— Тебе кличуть.
— Хто?
— Княгиня.
— Боги… — Миловида боязко й стривожено глянула на подруг. — Я ж казала…
— Вона, — поспішив заспокоїти молодець, — не чогось там… За сказане синові красне слово подякувати хоче. Княжич ось-ось завершить коло пошани, і всі сядуть за столи. Княгиня й хоче, аби ти теж була там, аби вона могла віддячити тобі достойно.
— І Цур, і Пек їй — не піду.
Не зважала вже ані на подруг, ані на того, що кликав, твердо рушила до воріт, котрі вели із Черна. За нею — і всі інші. Та якщо Миловида менш за все шкодувала, що не сидітиме за княжим столом і не бачитиме, що буде на пиру, то всі інші з Випалу не те, видно, думали. В усякім разі, хтось із молодців оглянувся невдовзі, а оглянувшись, зупинився й інших зупинив: той, що прибув посланцем від княгині, не повернувся до своєї повелительки, йшов слідом за випальцями.
— А ти куди? — не вельми чемно заступили переслідувачеві путь. — Миловида сказала, не піде.
— То й добре, я теж не піду, коли так. На нього дивилися, мов на блаженного.
— Княгиня не посилала мене, — пояснив. — Вона тільки бідкалась, що дівчина з поселян зникла. Ну, я й викликався наздогнати й сказати, що кличуть. Коли Миловида не має бажання йти на той клич, я теж не повернуся вже до града. Ви із Випалу?
— Ну то й що?
— А я з Сонцепікської весі. Краяни ми і близькі.
— Хо! То чому ж мовчав? Чули, дівчатонька, це наш! — І вже не з нечемності, по-дружньому штовхнув молодця до гурту.
Звали молодця Божейком. Диво невелике, у Випалі теж є Божеї, одначе цей видався Миловиді приємнішим, ніж усі інші. Є щось у нього від рідної мами — такий лагідний і такий добрий, є щось від сонця — такий красний та звабний на виду, що й ну, а є й від вітру — веселий та жвавий, серце окрилюється, чуючи його. Та й бесіда он яка мила, єй-єй, як у їхнього пралісу: скільки йдуть, стільки й гомонить, усіх велеречивих примусив змовкнути. І все усміхається їй, Миловиді. Чом так? Кепкує, пригадуючи, як перелякалася, коли сказав, знову кличуть до княгині? А певно, чом не посміятися, коли є з кого? Геть розум стратила, вжахнувшись ще одних запросин. Йой, буде тепер розмов та й буде. Подруги ж не стримаються, усім і все розкажуть.
III
Хай славиться ім'я Божественного, одначе то тільки сказати легко: «Стеж, аби варвари не переходили ріки». Попробуй надати сказаному твердині істини й упоратися з тим, що покладено на тебе самою істиною. Кому не відомо: землі імперії межують із землями варварів на сотні й сотні римських миль — від Понта Евксінського до Сінгідуна. А другої Довгої стіни на тих сотнях миль не поставиш. Кажуть, Дунай — не Маріца, його треба уміти перейти. Кажуть, там імперія спорудила надійні фортеці, досить зміцнити їх, розумно скористатися ними — і варвари не пройдуть. А йому, Хільбудію, мало утіхи з тих казань. Дунай справді і широкий, і повноводний, і зарослями та плавнями надійно відгородився від варварського світу. Та ба, то лиш власники загородніх вілл та зажирілі патриції можуть покладатися на ті перепони, воїнам вони — не така вже й завада. Хіба не переходили через той же Дунай і готи, і ті ж слов'яни? Всього лиш чотири літа тому вторгалися в ромейські землі. Не допомогли легіони, не допомогли й фортеці. Обійшли найближчу з них — Турріс, вибрали на Дунаї зручне місце і переправилися, а переправившись, немов ті пруги, пройшлися по землях імперії. Тодішній намісник Фракії, стратег і племінник імператора Герман мав із ними мороку, і хто знає, чи переміг би, коли б не був справжнім стратегом.