Багато важитиме й те, що незайманщина перестане бути пристанищем для татей, усякого там біглого та пошельмованого у волостях люду. Саме з нього воєводи наберуть собі дружини, а яко волостелини — челядь. Вільний смерд до дружини, як і до челяді, не вельми охочий іти. До дружини йде лиш той, хто зубожів до краю, зрікся, а то й позбувся землі. Зараз ці люди перебиваються легким хлібом, а скажуть їм: ідіть на хліб ратний — і матимете не лише розкіш-волю, а й коня, броню, усе, чим буває ситий і вдоволений поселянин, підуть не вагаючись. І то будуть не гірші, аніж має в себе, отроки та мужі, якщо по щирості, саме такі, яких треба в неспокійних полуденних обводах Тиверської землі: мужні та винахідливі, байдужі до смерті і здатні, коли що, піти на смерть.
Уздовж і впоперек міряв того літа дунайське прибережжя. І все — у сідлі, вважай, упродовж трьох місяців у поході. А ще у постійних турботах. Бо мало було тільки обрати місце для вежі та забудов, треба було й виміряти та вивірити, чи найліпше з усіх, що є поблизу, чи не заллє вода, коли вийде з берегів Дунай.
Зате й утіху мав від трудів своїх. І чи не найбільшу, коли спинив коня та став над Дністровським лиманом, на місці старої грецької Тіри. Як він раніше не догадався побувати тут? Сам, без полян, побачив би, що споруджена на місці Тіри твердь може стати Константинополем Тиверської землі. Місце он яке, має високий кам'янистий берег, при березі — прозорі води лиману. І море неподалік. А каменю довкруж — хоч річку гати. І здебільше білий. Коли здійснить те, що задумав укупі з полянами, так і нарече це пристанище: Білгород. Бо такий білий буде, мовби лебідь при синіх водах лиману, бо стане вежею з веж і пристанищем із пристанищ, опорою Троянової землі в усьому Подунав'ї. Треба буде — підуть за море з товарами, а зворохобляться ромеї — підуть на тих же лодіях і до ромеїв: сюди, на Дунай, а то й до самого Константинополя. Аби знали ті ненадійні сусіди, що анти мають при Дунаї свій Константинополь. Аби знали і потерпали!
Із вічем князь Волот уклав-таки ряд, і доволі надійний. Цього літа тиверські поселяни йдуть на пониззя з сокирами й допомагають тим, що вціліли після ромейського ґвалту, спорудити до зими хижі, наступного підуть у Подунав'я й споруджуватимуть сторожові вежі та забудови при вежах. Підуть ті самі поселяни чи інші — то вже турбота старійшин на волостях. Вони уклали з князем ряд, мусять подбати, аби були у Подунав'ї будівничі. Про все, що треба для зведення будов, подбають князь і його мужі.