Яровит звелів приготувати бурдюки для молока, а в пристанищі поставити великий казан на підмостках із каменю. Сам же сів на подарованого царем коня й подався далі від цікавих до того, що буде цієї ночі на березі моря, людей.
Він не збирався втікати. Честь мужа і витязя не дозволяла йому залишити царівну в біді. А крім того, пам'ятав веління ворона: «Порятуєш царівну — боги звільнять тебе від даної їй обітниці, не порятуєш — не матимеш жони й серед земних». Клопотався іншим: яке ж то слово має сказати кобилицям, аби послухались його і вийшли, з моря, дались подоїти себе? Білі? Буйногриві? Морські? Щось ніби не те. Якось інакше іменують їх у роді слов'янськім. Чи не… Так і є: вілині сестриці! Коли починають казку говорити, так і речуть: «Вілині сестриці, морські кобилиці». Халіль міг не знати цього, через те його й не послухалися. Ано, саме через те!
Коли вранішня зоря з'явилася на обрії й знаменувала наближення нового дня, став край берега й сказав неголосно, звертаючись до морських глибин: «Вілині сестриці, морські кобилиці. Низько вклоняюсь, прошу-благаю: вийдіть із моря, порятуйте сестру свою, морську царівну, від великого горя».
І тільки-но мовив те, випливло з глибин морських дванадцять білогривих кобил, вийшли, стали одна при одній і мовили: «Чого волієш, молодче?»
«Віддайте молоко своє, най царівна вчинить те, що хоче, та позбудеться неволі агарянської».
«Коли для того, щоб позбулася неволі, бери».
Поки видоїв усі дванадцять кобил, доправив до пристанища молоко та розпалив багаття під казаном, з'явилися цікаві, челядь розбудила й царя — така була його воля: хотів на власні очі бачити, як купатиметься в кип'ячому молоці морська царівна.
Її звільнили вже з кліті. Оточили, щоправда, надійною сторожею, все ж звільнили й привели туди, де мало статися купання.
Царська челядь принесла зроблені ще вчора східці-підмостки й поставила їх поруч із казаном. Як тільки молоко закипіло, морська царівна вийшла на підмостки і, не роздумуючи, стрибнула в повитий парою казан. Тієї ж миті випірнула й, підхоплена Яровитом, постала перед згромадженим довкола людом у пишнім земнім убранні. Та не те вразило Халіля і його челядь: царівна випірнула з молока ще ліпшою, аніж була. Такою младомладою і такою красною та статурною стала, що агаряни ахнули, дивуючись, і заніміли.
«Слава царю Халілю! — крикнула челядь, опам'ятавшись. — Слава володарю ліпої з ліпих жони!»
«Слава й цариці землі агарянської!»
«Стривайте! — підніс над головою меча і вгомонив царських холопів Яровит. — Царівна не стала ще царицею, а цар — її мужем. Най спершу виконає другу мою вимогу»
«Ти не володар їй, аби вимагати».
«Ба ні. Чули, що сказала царівна? Я — її суджений. Або ти, царю, купаєшся зараз у кип'ячому молоці й набуваєш виду красного молодця, до якого прихилиться серце вродливиці-царівни, або стаєш зі мною на поєдинок. Чесний двобій і чесна звитяга теж дадуть тобі право стати волостелином цеї диво-діви».
Царя одразу ж оточили радники. Поки вони шепталися, Яровит сів на коня й оголив свій меч-самосік. Царівна ж стала край підмостків і, не чекаючи, що врадить цар із своїми радниками, сказала: «Або зголошуєшся, царю, робити те, чого вимагає від тебе мій наречений, або я знову буду в молоці морських кобил і стану морською дівою».
Халіль зважився врешті-решт і відтурив від себе радників.
«Кажеш, хочеш битися зі мною?»
«Хочу чи не хочу, а муситиму, коли не скупаєшся в молоці».
«Чи ж знаєш ти, з ким виходиш на поєдинок? Я переможець тих численних мужів, що їх, крім чародія-горбуна з двосічним мечем, ніхто не перемагав».
Він справді був велетом. Таким могутнім видавався на не менш могутньому коні, такий крупний горбоносий вид мав, чоласту голову, що Яровитові слід було, може, й подумати перед тим, як казати: «Так, хочу битися». Одначе пам'ять його не забарилася нагадати й те, що чув від ворона: «Тобі належить визволити царівну; не визволиш її — не матимеш і Живи».
«Чи я перечу, — осміхнувся. — Когось, може, й перемагав ти. Та попробуй взяти гору у двобої зі мною. Інакше, кажу, не матимеш царівни».
Зухвалість його розлютила Халіля.
«Виходь, коли так», — метнув на витязя свої позирки-стріли.
Билися на просторім намісті, осторонь від натовпу. То налітали один на одного бурею, то знову розходилися й брали розгін. І раз, і вдруге, і втретє отак. Нарешті зчепилися, мов вужі. Коні, гарцюючи, збили пилюку, не розбереш уже, де Яровит, де цар. Тільки й чутно було з того вихору-двобою, як гримить криця об крицю, як іржуть, боляче приострожені чи вражені мечем коні. Та ще біла Халілева чалма вигулькувала час від часу з пилюки, мовби засвідчуючи тим цареву невразливість.