Не було такого дня, щоб повертався з порожніми руками. Або косулю приносив з підгір'я, або тетерука з лісу. А спокою для свого серця не міг зловити. Щось його мучило в палаці й поза палацом, чогось не вистачало, і те «щось» чим далі, то відчутніше почало розчаровувати його і в ловах. Тоді сідав у лісі чи на підгір'ї і думав, а думаючи, нерідко засинав.
Приснилось якось (і таки там, у лісі): постав перед ним отой, полишений у Живи кінь і збуджено забив копитом.
«Чого тобі?» — запитав Яровит, як завжди питав, коли кінь непокоївся.
«Мені нічого, — відповів Буланий. — Мені тільки сумно без тебе. З Живою біда».
«Як то — біда? Що сталося?»
«Слаба вона, мліє-зітліває без тебе».
«Без мене?» — запитав спантеличено й лупнув очима.
Довго сидів ще під деревом і не знав, як розуміти бачене. Сон то був чи з'ява? Ніби ж сон, а таке відчуття, мовби стоїть хтось і жде, що скаже він, Яровит, на повідане.
Зітліває без нього… А чом би й не так? Он скільки часу минуло, як посіяв у серці надію, розпалив багаття великих жадань, а що приніс їй? Розлуку й сум, невтішну сподіванку й страждання. А запевняв же, казав — лише через біду не повернувся до своєї Живи, не взяв із нею злюб. Та хай жде і вірить: він повернеться. Коли й земля стане дибом, небо візьметься вогнем, все одно повернеться і стане їй мужем.
Не пішов того вечора на ігрища, а наступного дня — на лови. Любава помітила його смуток-зажуру і сполошилася.
«Чого тобі? Що з тобою?»
«Сумно, Любаво».
«Були удвох, не сумував, тепер, коли багато нас, сумуєш?»
«Тепер сумую і ось що скажу тобі, царівно: я маю від'їхати вже».
«Куди? Чого?»
«Земля батьків кличе. І дівчина, якій обіцявся».
«А я? Ти ж взяв зі мною злюб».
«Узяв, та не обіцявся».
Знітилась Любава, а далі й геть розплакалася. Схилила на руки голову, затулила долонями лице й плакала по-жіночому ревно, по-людському жалісно.
«Казав: я люба тобі. Тепер ні вже?»
«Час любощів минув, царівно. Настав час повинностей. А повинність кличе мене у рідну землю».
Підвела голову й глянула допитливо.
«Що ж маю робити тут сама? Нічому не рада буду, все стане огидним без тебе».
«Може, повернешся до родаків своїх, у море?»
«Не зможу я жити тепер у воді».
«Як то не зможеш? А там, у агарянів, казала…»
«Бо тоді могла ще скупатися в молоці вілиних кобилиць та й повернутися. Тому й казала так. Тепер інше кажу: я понесла від тебе дитя, а воно твоє дитя, земного мужа, і не зможе жити в морі».
Щось озвалося в ньому болісне і втішне. Одначе більше болісне було, аніж втішне, бо обхопив руками голову й питав-допитувався сам у себе: «Як же піду тепер від неї? Чи можу піти після всього, що сталося?»
«Лишайся, — поспішила присісти перед ним Любава й заглянути, як колись заглядала, у вічі — так глибоко й так жалісно, серця діставала. — У тебе й тут, як бачиш, є вже повинність».
І мучився, і карався, і заспокоював свою добролику царівну, аби не побивалася так. А проте не тоді, то перегодом десь сказав їй:
«Мушу, Любаво».
«Може, хоч іноді навідуватимешся до нас?» — подала сама собі надію.
«Іноді — може».
І, щоб відірвати її якось від серця, обернувся круто, сів у лодію й підняв усі, що були на ній, вітрила…
— Ну, а далі ж як було? — не вдовольнився тим, що повідала бабуся, Богданко.
— Так і було, як мало бути. Добувся Яровит до своєї землі, взяв із Живою злюб. Таке весілля справляли, подейкують люди, усі гори дзвеніли.
— А царівна?
— А царівна народила сина та тим і втішилася. Син, мов дві краплини води, був схожий на вітця, і теж, як і батько, став князем у своїй землі. До моря тільки більше лежало його серце, аніж до суходолу. Через те й прославився у людях як багатий морський гість і великий мореходець.
XVIII
За гожої години раннього передліття Миловида була вже у Нижній Мізії і міряла ту саму путь, що й колись. Ото тільки й одміни, що правилася не з Маркіанополя в Одес, а з Одесу в Маркіанополь. І певна була: плавання її позаду вже, і не зовсім вірила, що таки позаду. Бо коли ходила берегом Дніпра та шукала лодію з чужкраю, всякого наслухалася про заморських мореходів: і підступні вони, і завезти можуть туди, звідки не втрапити вже ані до Мізії, ані до Тивері. А ті мореходи взяли, що належить, і сказали: «Віра та спокій, дівчино, післязавтра будеш у пристанищі Одес». Сказали й доправили. Чи такі добрі є, чи тому, що обманула їх, видала себе за викрадену тиверськими татями, навіть жаліли в путі, берегли від бурі, що розгулялася.