Присяйбіг, коли усі такі, піде Божейковими слідочками в землі ромейські і розшукає свого Божейка. Таки зважиться і піде!
Обернулася, глянула в той бік, де клопоталися її мореходи, й відчула малість свою, а ще сором за себе: таким людям і назвалася полонянкою, сказала неправду.
Аби виправдатися бодай чимось, пообіцяла, ба заприсяглася сама собі: далі казатиме всім правду і тільки правду. У світі є жорстокі і безпутні люди, то так, а все ж світ не такий жорстокий і безпутний, як про нього думають.
Старий Борич сидів, як завжди сидить, коли буває вдома, у своїй підкліті й латав-заварював чужі казани. Не сподівався, ясна річ, бачити Миловиду в себе. Коли ж постала перед ним і сказала, вклоняючись: «Добридень, господарю красний», — видивився й закляк зі своїм ремеслом у руках.
— Ти?! — не спитав — простогнав лякаючись. — Мені привиджується чи це справді ти, Миловидо?
— Я, дідусю.
Підвівся, засуєтивсь, як міг суєтитися в свої літа, провів і посадив супроти себе.
— Як же це, дівчинко? Гадав, ти давно дома вже, тішиш своїм поверненням із неволі маму, тата, а ти тутки. Що сталося, Миловидко, і як сталося?
Оповіла все і не приховала в тій оповіді найголовнішого: їй немає й не буде життя на землі, коли не відшукає та не звільнить Божейка. Затим і прийшла до ромеїв, затим стоїть і перед ним, Боричем. Соліди, якесь там золото має на пошуки та викуп, а в усьому іншому покладається на поміч мандрівного ливарника Борича, котрому вільно іти, куди хоче, й бути там, де захоче. Та Борич не поспішав хвалити її за ті милі його серцю наміри, як не поспішав і зголошуватися. Сидів, дивився на порятовану свого часу з неволі дівчину прибитими смутком очима і мовчав. «Як же я піду з тобою, гожа дитино? — казали його очі. — Чи ти не бачиш, який я літній? Чи не відаєш, що та далека й тривала путь не для моїх ніг? А й те ще знай: маю таємне доручення від князя — наглядати за ромеями і поспішити з речницею про їхні лихі наміри, коли знову захочуть вдатися до татьби. Зараз щось схоже на те. Як можу відлучитися на все літо, а може, й більше, коли тут збирають маніпули й гуртують у когорти, а когорти — в легіони? То ж зрада буде, Миловидко, і страшна зрада. Ліпше було б не зголошуватися, аніж сказати: «Попереджу», — і не попередити».
І журився її журбою, і дошукувавсь, що і як вдіяти, а дошукатися не міг.
— Я пособлю тобі, дівчино, аякже, — почав з обіцянки. — Проте почнемо не з мандрів по Візантії. Найперше маємо знати, куди повезли тих нещасних, де і кому збули.
— Гадаю, в пристанищі Одес знають те.
— В Маркіанополі теж знають і, може, ліпше, ніж у пристанищі Одес. Отож пошуки почнемо звідси, а там і до Одесу дістанемося, аби певними бути, що не на ложній путі.
Борич відклав свою роботу, вивів з підкліті й посадив гостю за стіл, дав їсти. А поки їла, сидів і думав, до кого йому вдатися, у кого шукати її, правди про полонених. Певно, нічого втішного не вишукав, думаючи, бо не ожвавився, як раніш бувало. Порадив Миловидці лягти та спочити після многотрудної путі, всіляких тривог на тотих путях та й подався з двору.
Минув день — Борич повернувся з преторію ні з чим, минув другий — знову ні з чим. А третього дня і зовсім зайшов на подвір'я підупалий духом.
— Щось погане вивідали, дідусю?
Виміряв її невеселим оком і тоді вже сказав:
— Знаю, ти ждеш від мене лишень гарного та приємного. А те й не береш на карб, що приїхала шукати приємності серед людоловів. Тож слухай, дитя людське, що казатиму, не тіш себе удачами, надто швидкими та приємними. Ходіння по муках тільки почалося. Не до Ієрони і не до Авідоса повіз Хільбудій твого Божейка і всіх, хто з ним. Чи то не хотів платити мито за продаж рабів, чи боявся, що в сих работорговельних гаванях спіймається на татьбі, — погнав набиті взятими ґвалтом тиверцями лодії аж до Іллірика.
— Аби тільки знати, де, — не маліла духом, навпаки, ожвавилася Миловида. — Дідусю, рідненький. Іллірик то й Іллірик, подамося й до Іллірика, аби знати, де!
— Іллірик великий, горлице. Перш ніж правитися туди, маємо достовірно знати, де саме продавали.
— А ті, — кивнула на преторій, — не кажуть?
— Не знають нібито. Поїдемо-таки з тобою до пристанища Одес і шукатимемо таких, що знають про долю тиверців, там.