— Бо відають, чим заплатили за безпечність. На власнім хребті спізнали, що таке чужинське вторгнення.
— О ні, старанність та має й іншу підвалину. Гадаю, не було б такої щирості та одностайності, коли б ти кликав їх спершу на спорудження веж, а потім — на відбудову спалених весей. Турботу про люд тиверський угледіли в тім твоїм повелінні, тому й пішли усі в пониззя.
Вепрова похвала була приємна князеві. Через те говіркішим видавався і на Дунай дивився веселіше, ніж можна було сподіватися від нього.
— Гарне пристанище матимеш, воєводо, коли сядеш із родом і людом своїм у гирлі такої ріки, — показав на безбрежне дунайське плесо. — Чи не закортить стати тоді осібним князем, га?
Питався, жартуючи, а Вепр не зумів чомусь бути мужем, що сприймає почуте як жарт.
— Осібним?
— Ну, коли не осібним, то морським.
— Морським — може, — надумавсь-таки і усміхнувся, — а осібним — ні. Тут усією слов'янською землею не можемо упоратися з неспокійними сусідами. Таке ж князівство, як моя придунайська волость, проковтнуть і не оближуться.
Волот загадався й примовк.
— Я через те кажу так, — обізвався перегодом, — що мені самому Тіра почала видаватися ліпшою і знадливішою за Черн.
— Ов! А то ж чому?
— Бо гарне і багато чим спокусливе місце. Одне, город той, коли звести його, стоятиме на узвишші, а друге, над глибокою водою. І не на морі, і над глибокою водою, чуєш? Таке морське пристанище може вирости в тім місці і така твердь для слов'янської землі, що й ну. Та ще коли й ти станеш їй підпорою при самім Дунаї, та коли лодій матимемо стільки, що на весь Понт Евксінський гримітимуть славою. Уявляєш, що буде тоді? Е-е, воєводо, з тої затії в Тірі може вирости наша сподівана міць. Гадаєш, поляни так собі вчепилися за те місце на нашій землі й пішли на єдність із тиверцями? Мають пильне око і далеко бачать тим оком. Я після бесіди з ними покою не маю ночами. Сплю і бачу великий білокам'яний город над лиманом, морське пристанище при городі, сотні своїх і чужих лодій у тому пристанищі. В мислях дав уже йому й наймення — Білгород.
— А чому тільки в мислях? Друге літо сидять там твої та полянські будівничі, гадаю, щось зробили.
— Пристанище, вважай, є вже. Коли не зашкодять ромеї чи якесь інше безліття, матимемо й здатну боронити себе морську твердь.
Скільки правилися понад Дунаєм купно, стільки й мови було про те. А розлучився з Вепром у новій його волості й прибув до Тіри, мусив забути про свої далекосяжні наміри: там на нього чекали вже посланці з вістями від Борича.
Не хотів вірити тому, що почув, однак не вірити теж не міг. Чи Борич слав би людей аж із Маркіанополя, коли б не був певен: ромеї таки готуються до походу?
«Оце таке твоє сольство, імператоре? — питався в того, від кого мав неабиякі обіцянки. — Оце така щирість і така правда?»
Перше, що зробив, — розіслав гінців. Звідомляв про загрозу нового вторгнення князя Добрита у Волині, звідомляв і полян та уличів. Вепрові ж повелів змінити сокири на мечі й зібрати під свою руку весь тамтешній люд. Сам теж не забарився згромадити із будівничих дружину й повернувся до Черна. Настав час не покладатися на тверезий розум ромейського імператора. Тільки б не спізнитися зібрати до спаду води в Дунаї дужу силу. Все інше вирішать меч і розум, розум і меч.
Висока дунайська вода спадала повільно і довго, так довго, що зібрані під рукою Волота дулібські, полянські вої, як і вої сусідів уличів, почали ремствувати: чи не даремна ця ратна виправа, чи не пустив хтось навмисну чутку, аби нашкодити слов'янам? В полях зріє хліб, по лісах повняться медом борті, а господарі кинули усе те напризволяще, тирлуються в Придунав'ї. І ромеїв не провчать, і втрати матимуть такі, що їх нічим уже не відшкодуєш.
— Що робитимемо, княже? — прийшли і сказали нарешті самому привідці.
Думав, дошукувався і таки знайшов її, одповідь.
— А що роблять в такому разі? Не йдуть ромеї, то нам тра йти до ромеїв. Одбирайте спритних звідунів, пошлемо їх на супрот-берег Дунаю за звідами. Най понишпорять та побачать, що роблять ромеї, збираються чи не збираються вони йти в нашу землю.
На те охоче пристали і звідунів одібрали рівно стільки десятків на чолі з десятськими, скільки було на ромейськім березі фортець. Розтлумачили, де і як мають переправитися, що вивідати, переправившись, та й стали ждати. Так чи інак, а звіди мають покласти край марному сидінню.
Вони й поклали, та не так, як мислив собі князь і ті, що були з князем. Звідуни повернулися й сказали: ромеїв справді до гибелі в фортецях, одначе не видно, щоб вони готувалися до вторгнення. Возять камінь і мурують стіни.