— Сліди свіжі, — уголос міркував привідця. — Анти тільки-но пройшли тут і великими силами. Що, коли отам, за галявиною, стали заступом і нав'яжуть січ?
Легіонери мовчки переглянулися з ним і не стали розраджувати.
— Зробимо так, — повелів привідця роз'їзду. — П'ятеро поскачуть уперед і вивідають, чи є хто в лісі, а вивідавши, дадуть знати.
— Ну, а коли нікого не буде?
— Правитиметеся далі, тільки ближче до нас, на відстані одного-двох стрелищ.
Були обережні і, здавалось, аж надто пильні, а таки прогледіли появу слов'ян. Тоді аж збагнули, що то не хтось інший, тиверські вої, як їм заступили путь.
Подалися було назад, а позаду теж заступ, кинулись праворуч, у ліс, — і там кінний заступ.
«Це кінець, — подумав ромейський привідця. — І, що найгірше, така ж доля спіткає й тих, що йдуть за нами й покладаються на нас».
— Попробуємо пробитися, — повелів легіонерам. — Кому пощастить вихопитися, постарайтеся доправитись до когорт і попередити: на цій галявині усьому легіону готується пастка. Усьому, зрозуміли?
Вони звернули з путі й погнали коней туди, де менше було воїв. Та не для того їх брали в лабети, щоб випускати. Одні полягли, стяті мечами чи стрілами, інші, не бачачи порятунку, склали перед тиверцями броню свою й простягли руки для пут.
Те саме спіткало й бокові роз'їзди. Хтось із тих, бокових, пробував, щоправда, докричатися до Хільбудія, та Хільбудій був надто веселий тієї миті, аби почути застережливий крик своїх звідунів. Їхав на чолі першої когорти, оточений веселими вершниками, й гадки не мав, що може щось статися, та ще тут, у придунайській глушині, наіменованій незайманщиною. Коли ж сталось-таки — перед його когортами, ніби з землі, постав надійний слов'янський заступ із лучників і мечників, єдине, на що спромігся з несподіванки, повелів прискорити вихід когорт із лісу.
— Першим п'ятьом когортам стати дугою й бути готовими до зустрічі з варварами, всім іншим розвернутися й прикрити тил!
Ніби у воду дивився. Не встигли його когорти висипатись на галявину й стати в бойові лави, як там, попереду, а перегодом по праву і по ліву руч ожив ліс, галявини в міжліссі й звідти хмарою посунули на ромеїв лави лучників. Скільки їх, важко було збагнути. Одне бачив: їм немає кінця-краю. Ішли щільно й заслонялися щитами, обступали звідусіль.
— Щитоносців наперед! Стати стіною, зупинити стрілами.
У ромейських лавах зчинилася ворохобня. Ті, кому наказано стати супроти слов'ян стіною, спішно пробиралися наперед, інші приймали їхніх коней і норовили відійти до лісу, ще інші шикувалися в колони мечників і ждали нагоди піти на піших в кіннім строю. А поспіх — мала утіха. Десь встигли щитоносці стати супроти антів, зустріти їх хмарами стріл, а десь і ні. І там, де не було щитів чи не так щільно летіли стріли, анти навалилися дужо й зламали лави, клали під ноги чи стиналися з тими, що боронились. У прорубані ними вікна-проломи не забарилися вломитись тиверські та дулібські вершники. Немов буря приморська а чи вихор польовий влетіли туди на буланих, вороних, гнідих та білих конях, м'яли щитоносців копитами, рубали навсібіч мечами, збадьорювали себе і тих, що йшли пліч-о-пліч, диким посвистом та гуком-перегуком. І все ж ані посвисти, ані перегуки не могли заглушити багатоголосого брязкоту мечів, чийогось торжества, а чийогось і передсмертного волання про поміч, так само як ті волання неспроможні були осилити іржання коней. Таким здичавіло голосним і таким тривожним видавалося воно, мовби тиха донедавна галявина горіла вогнем або віщувала проваллям-загибеллю.
Хільбудій зібрав коло себе найбоєздатніші маніпули й намагався дати побоїську якийсь лад. Сидів на високому, з буйною білястою гривою коні й пильно стежив за тим, що робилося в передніх лавах.
— Іоанне! — кликав котрогось із мечників, що стояли напоготові. — Скачи в третю когорту й перекажи її привідці моє повеління: хай одрубає оте антське вістря та стає стіною супроти решти. З одрубаними ми й самі упораємось.
— Буде сказано, стратегу.
— Євдемоне! — різко обертався до іншого, цього разу — центуріона. — Бери свою маніпулу й винищ отих варварів, — показав рукою. — Потім підеш на поміч першій когорті.
— Іду, привідцю.
Хільбудію не все і не завжди видно. Тому підводиться час від часу в стременах і старається бодай якось доглянутись, що робиться в його лавах. Саме за тими розглядинами й застигає його крик посланця від поставлених на захист тилу когорт.
— Достойний! Варвари напирають і з тилу. Сили великі, не вистоїмо!
— Передай Флавію і всім воїнам: єдина надія в цих лещатах — меч і щит. Більше немає на що надіятись!