— Є тут анти, — казали дівчині. — Чимало вельмож Епіра мають рабів-антів. Одні за слуг-стольників у них, інші — за спальників, садівників а чи рибалок.
Показували й розказували, як пройти до тих вельмож, як підступитись та поговорити, а Миловида слухала й кивала головою.
— Я піду, володарю достойний, тепер сама вже піду, — сказала зрештою навікулярієві.
Грек крекнув за звичкою а чи сумніваючись, що сама вона вдіє щось, і, надумавшись, порадив:
— Я стоятиму там, де стою, до післязавтра. Коли знайдеш судженого чи, не знайшовши, захочеш повернутися в свої краї, прийди й скажи, або сам доправлю, або знайду таких, що доправлять.
Подякувала й пішла вузькими вуличками чужого города. І що далі йшла, то менше певності було, що віднайде в нім Божейка: таким холодом віяло на серце і таку порожнечу почувала в серці, ніби тепер тільки прозріло воно й сказало правду: даремна твоя затія, дівко; не одкриються перед тобою міцні ворота в кам'яних загорожах і не являть тобі лада твого.
А все ж стукалася в ті, що видавались найміцнішими, і кланялась за звичаєм батьків своїх, а поклонившись, питала: чи то правда, що в достойних вельмож є раби-анти? Вона суджена одного з них, прийшла, аби викупити його з неволі або ж стати такою, як і він, невільницею. Хай уже як буде, так і буде, аби тільки вкупі.
Її не завжди розуміли, а то й зовсім не хотіли розуміти. «Нема таких», — казали і зачиняли ворота. Одначе більшість зглядалася все-таки на її жалісно-благальний вид, а може, й на молодість. Зачувши, що шукає антів, кликали когось із них і веліли:
— Вислухай і скажи, чого хоче це дівча.
Миловидка терпляче повторювала, чого хоче, а зачувши рідне слово, і зовсім розчулювалась:
— Божейком звуть мого лада. З Випалу він, із Тиверської землі. Такий ліпотний собою, такий ліпотний, що змалювати не можу.
Їй не зразу казали: «Не бачили, не знаємо». Більше питали та допитувались, чи давно з Тивері, чи має надію повернутися туди, а вже потім радили: спитай у тих і в тих, ми не відаємо.
І Миловидка знову йшла, кланялася й питала. Аж поки не пересвідчилася: більше нікого питати. Певно, немає тут Божейка, коли не бачили й не знають. Усі ж бо кажуть: продавали тіверців у Нікополі, а продати могли не лише нікопольцям; були на тому торзі покупці і з Верони, і з Фессалоніки.
— В якій же стороні світу вони, Верона, Фессалоніка?
— Верона — в Італії, — пояснила старша серед полонянок, — Фессалоніка — в Греції. Іди в пристанище й напитуй лодій, що правитимуться туди. Гляди, хтось зглянеться й перекине через море.
Постояли, пожурилися та й розійшлися. Одна донизу спускалася і не бачила світу за сльозами, інші догори йшли і теж не бачили. Бо широкий був окольний світ, та не для них, бо весело світило над головою сонце, та не їм.
XXI
Князь Волот був твердий і неподатливий, мовби скеля в горах: мало порубати та полонити ромеїв у своїй землі, настав час самим піти до них і сказати: «Не ходили б ви, не приходили б і ми. Оскільки ж ходите і мало не щоліта, це наша кара за татьбу вашу».
Не відав, що скажуть вої на той його намір, тим паче вої сусідніх земель, привідці їхні чомусь відмовчуються, зирять то на нього, князя Тивері, то на Ідарича, котрий є тут привідцею мужів думаючих і заодно — правою рукою князя Добрита.
— Нам велено потяти ромеїв у Придунав'ї, — розраджував він Волота, — і аж ніяк не велено іти за Дунай. На те потрібна не така, як є нині, сила.
— Ніби вона мала.
— На те, щоб іти на ромеїв, мала.
— Збагніть, — гнівався Волот, — доки збиратимемо велику силу, ромеї опам'ятаються і стануть супроти нас другою Довгою стіною. Зволікати не варто ані дня. Треба йти за Дунай і гнати знекровленого, позбавленого привідці супостата аж до Довгої стіни, а може, дістати оружною рукою й за стіною. Це нагода, братіє, і така, що вдруге може й не трапитись.
— Раз ходили вже. Забули, чим усе те завершилось?
— Раз на раз не виходить, Ідаричу. Тоді не було слушної нагоди, тепер є. Честь мужів ратних кличе: підіть і примусьте ромеїв не посягати на чуже.
Волот був аж надто певний себе, щоб бути спокійним. Та не менше певності вчувалося і в голосі Ідарича.
— Щоб іти в чужу землю, — стояв він на своєму, — треба знати, з якою раттю зустрінетеся в тій землі. Чи ви щось знаєте?
— А ви? — вкинув слово привідця полян. — Хай ми не знаємо, яку рать виставлять ромеї, коли підемо на них, а чому не знаєте ви, княжі сли і мужі думаючі.