— Дещо знаємо: ромеї підписали з Іраном вічний мир і, отже, мають легіони, котрі й стануть супроти вас, коли підете.
— Ті легіони пішли вже на завоювання полуночної Африки у вандалів.
— Гадаєте? А той, що приводив Хільбудій, де взявся? Чи, може, думаєте, що він один у нього?
— Того не думаємо, Ідаричу. І все ж дуже можливо, що виправа та лишилася поза відомом імперії. Хільбудій взяв позатамтого передліття великий полон у нашій землі, міг спокуситися на нього й цього поліття. А коли так, імперія не готувалася до зустрічі з нами, вона не спроможна буде стримати нас. Ось чому я теж стаю на бік князя Волота: коли вже йти за Дунай, то сьогодні, негайно.
— Уличі теж пристають на це.
Видно було: Ідарич похитнувся у своїй певності, а все ж не збирався поступатися остаточно.
— А що скажуть вої? Вони здобули непоганий полон — і ромеїв, і їхніх коней. Чи підуть із ним за Дунай?
— Цьому легко зарадити, — вихопився Волот. — Кожна рать — тиверська, улицька, полянська чи дулібська — виділить по сотні воїв, і ті вої доправлять полон до своїх общин. Решта піде з нами.
— Мудро сказано, — підтримав свого князя Вепр. — Зважуйся, Ідаричу. На тебе поклав князь Добрит вирішувати долю слов'янської землі, тож і вирішуй.
— А ратну виправу, — підтримав його полянин Гудима, — благополучне завершення її ми беремо на себе.
— Усі так гадають?
— Усі, Ідаричу!
— На тому й складається ряд — ряд мужів думаючих і ратних. Ідіть до воїв і постарайтеся передати цю свою буєсть воям. Коли вже йти, то маємо йти, запалені нею, ратною буєстю, як і вірою в торжество своєї правди і свого меча.
XXII
Богданко сидів на товстій сосновій колоді під дубом і дослухався до кроків, що зближалися з ним.
— Хто це був, бабусю?
— Якийсь чужинець.
— З іншого городища чи таки з чужої землі?
— Таки з чужої. І з далекої, мабуть, по-нашому не розуміє.
— То, може, він — ромей?
— Може, й ромей, а може, з тих, що прийшли до нас разом із ромеями. В їхній раті всякі є.
— І ви запросили його до вогнища, поділилися хлібом-сіллю?
— А чого мала б не запрошувати і не ділитися?
— Таж він — супостат, ворог роду нашому і землі нашій!
— Супостати ті, внуча моє, що прийшли до нас із мечем. Цей прийшов із добрим словом.
— Бо вибили меча із рук, тому й прийшов із добрим словом. За тим добрим словом можуть ховатися злі умисли. Чужинець-бо єсть.
— Язвлений він, Богданку, де йому до злого умислу. А опріч того, запам'ятай, внуча моє: всякий нагодований тобою, навіть коли він чужинець, перестає бути ворогом. Це, щоб знав, не просто слова, це — правічний покон роду нашого. На ньому стояла й мусить стояти Тиверська земля, коли хочемо жити на ній у добрі та мирі.
— Чи ми не живемо за цим поконом? Чому ж ромеї йдуть та й ідуть у землю нашу з мечем та вогнем?
— За те карати треба, самим же не гоже лізти в чужу землю.
— Нарікаєте на тата і його похід? То він же затим і пішов, щоб покарати.
— Я не нарікаю на нього, внучку. Одначе й не тішуся з того, що пішов за Дунай. Багато крові проллється там, ой багато! А то — богопротивне діло. Боги інше заповідали людям на цій благословенній їхнім промислом землі. Давно-давно, тоді ще, як цей білий та ясний світ повнився більше голосом сумирного птаства, аніж людською заздрістю, як земля плавала в світовім океані незайманою дівою — і нерубаною, і неораною, і нетолоченою, жило на долах при морі та при лісі три роди: один — білоликий, другий — смаглоликий, третій — темноликий. Жили вони нарізно і разом з тим купно. Нарізно, бо кожен рід сам собі добував їжу, і купно, бо таки ж сусідили і не раз сходилися, правлячись на лови. Не ворогували, бо ловити було що і було де, однак і не родичалися, оскільки сходилися лише мужі з мужами. Та ось проник хтось із білоликих до смаглоликих і нагледів дівчину, а нагледівши, не став вагатися: підстеріг, коли була сама, і умкнув її. На лихо, те саме зробив смаглоликий у темноликих. Тут і зчинилася ворохобня, пішов рід на рід і став нищити один другого оружною рукою. Старші дивились на те, дивилися та й сказали своїм родам: «Визначте обводи земель родових та й живіть нарізно, не переступаючи тих обводів». Послухались і зробили так — визначили обводи. Та чи міг якийсь незримий обвод бути недоступною стіною? Чи спиниш того, хто звик правитися на лови у вподобане ним місце? І правились, і ловили, і дівок умикали, і оружною рукою ходили рід на рід, аж поки не змусили старійшин родових зібратися на вселюдську раду, а вже рада покликала князів і сказала: «Не вмієте жити добрими сусідами, розійдіться».