За мить чи другу по тому благанню торохнув сильний, стрясаючий небо й землю грім — і перед старійшинами, що стояли при капищі й молилися, упав золотий плуг, услід за плугом — золоте ярмо, а одразу за ярмом — сокира й братниця.
«Ось воно, боже знамення! — закричали старійшини й не стали зважати на дощ, вибігли і впали на коліна перед дарами неба. — Боги велять нам орати землю, засівати її злаками. Чули, не промислом війни, промислом хліборобів-ратаїв маємо жити на землі!»
На ту радість і ті незвичні для тривожної днини голоси збіглися всі, що були поблизу і не поблизу люди. А коли перестав дощ і стекла у річки та озера вода, побачили ще одне, не менш промовисте знамення: уся та сторона світу, куди мали намір вести рід свій молодші, виявилася одрізаною повінню-водою. І не стоячою — тією, що текла з гір, перла з дна, весело гомоніла, поспішаючи до моря.
Тоді й нарекли ту повноводу ріку Дунаєм, а визначену жеребом землю від теплого до студеного океан-моря — Трояновою, по імені старійшини, що став на прю з молошими і здолав сваволю молодших.
Бабуся Доброгніва примовкла, схоже, що загадалася. А Богданкові саме зараз і, може, більше, ніж будь-коли, хотілося чути її.
— Бабцю, чули, бабцю, — кличе. — А те знамення дане лиш родові, що жив по лісах та полях?
— Ну чом же? І тим, що в горах, і тим, що за морем, теж. Боги, коли знаменують, то знаменують усьому людові, що є на землі.
— Як же то, бабцю? Самі казали: у ромеїв інші боги.
— Це тепер інші, тоді були одні. Та й на те зваж: навіть ромейські боги кажуть ромеям: «Життя дається вам на те, щоб засівали поле житом-пшеницею, а не своїми й чужими кістьми».
— Чому ж вони не скоряються божому повелінню, ідуть та й ідуть через Дунай?
— Дуже багато хочуть, внучку, тому й сваволять. А тим, хто багато хоче, і страх перед богами не завада.
Стара, здається, знайшла те, що шукала: знов розповідала та й розповідала, повчала та й повчала свого внука, а Богданко сидів коло неї, дослухався до її сумирно-ласкавого голосу й не знав, як йому бути. Бабуся добра, он як багато обіцяє йому, та що має з тих обіцянок? Казала, вийдуть у світлу п'ятницю на побачення з Золотою Косою, Ненаглядною Красою — і він прозріє. А не прозрів, бач, як був темний, так і залишився. Тепер запевняє: і до чужої землі не слід іти, і чужинців треба милувати. А чи так то? Чому не повинні йти до них, коли вони ідуть на Тивер, беруть полон, палять весі? Чому мають милувати їх, коли приходять татями і чинять яко таті?
— Бабусю, — знову кличе стару. — А ті три роди, як люди, однакові?
— Чимось однакові, чимось ні. Казала ж бо: одні — білоликі, другі — смаглоликі, треті — темноликі.
— Проте усі одноликі?
— Так, усі одноликі.
— Тож і правда людська мала б бути одноликою?
— Мала б, розумнику, — усміхається Доброгніва й обіймає та пригортає до себе онука. — Мала б, та не є такою.
— А чому?
— Про те одні боги відають. Скажу лиш, що в одного вона має одне лице, у другого — інше, у третього — ще інше. Скільки на світі людей, стільки й правд.
— А в нас же з вами одна вона?
— Це зараз одна. Виростеш — можеш і не пристати до моєї правди. Чи таки пристанеш?
Богданко націливсь було казати: «Так, пристану», — і стримався, а стримавшись, загадався.
XXIII
Ще до переходу через Дунай князь і тисяцькі стали на думці: не чіпати ромейські тверді при Дунаї. Залоги в них мізерні, шкоди слов'янській землі не вдіють, а крім того, землю ту буде кому обстояти, коли сунуться. Отож, переправившись, не стали зважати на придунайські тверді, рушили всією кінною лавою в тридцять тисяч на Ульмітон і Томи, впали на них, як падає грозова хмара на незахищену землю, і, взявши усе, що можна було взяти, заходилися палити та руйнувати зведені ромеями споруди.
— Усе, що бере вогонь, палити дотла! — повелів своїм воям князь. — Аби городи ці не були гніздами, де плодяться оси. Пристанища ж — і поготів. Вони — невільницькі пристанища, на них сльози нашого люду, тож хай ідуть за димом.
Лише тоді, як вдовольнився пожежами і тим, що залишили після себе пожежі, замислився: далі піде Одес і Маркіанополь. Ну, про Одес іншої думки не буде і вагань теж: та гієна проковтнула тисячі й тисячі тиверців. А як бути з Маркіанополем? Город той — тлумисько Хільбудія, там ті, що лишилися за нього й правлять нині краєм, а отже, мають при собі рать, здатну ударити в спину. Одначе там живуть і ті, що прийшли та попередили: Хільбудій помишляє лихе — хоче йти за Дунай. Не може ж він, князь Волот, прийти і завдати тим своїм содругам прикрощів.