Виправою по праву руч від брами керує сам князь, виправою по ліву руч — воєвода Вепр. Обидва — мужі надійні. Тож ішли, керовані їхньою твердою рукою, і певні були: на вірне діло йдуть. чомусь, може, й доведеться упасти намертво стятим, та не захлинеться в їхній крові виправа. Привідці поруч, привідці знають, що робити, аби не захлинулася.
Мало було на заборолах ромеїв чи перелякалися з несподіванки ромеї, ті, що рубалися з ними, швидко і твердо відчули: вони долають ромеїв. А де певність, там є й сила, а де є сила, там буде й зверхність.
— Княже! — спинився й заслонивсь від ромеїв щитом Вепрів Боривой. — Сотенного чільної сотні потято. Дружинники воліють знати: хто стане на його місце?
— Ти, Боривою.
Отрок не поспішає казати «гаразд» і не йде туди, куди мав би піти вже.
— Чув, що сказав? Ставай на чолі сотні й веди на ворота. Не зважай на тих, що напиратимуть збоку. Ми візьмемо їх на себе. Твоя повинність — пробитися й розчинити ворота.
— Слухаю князя!
Був — і немає вже. А січа триває. Забороло поблизу воріт тиверське уже, та до воріт пробитися не можуть. Ромеї опам'яталися за час січі на заборолі й стають перед слов'янами стіною. Їх рубають з плеча, колють, обминаючи щити, у черево, на них тиснуть і тиснуть згори, а вони не поступаються, коли ж і поступаються, то всього лиш на ту п'ядь, що її обстоювали перед цим мертві. Та ось новий привідця чільної сотні крикнув щось своїм тиверцям і перший стрибнув зі східців, що вели з заборола, на землю, а там, на землі, виставив поперед себе щита і, прикриваючись ним, рушив на спантеличених його зухвалістю ромеїв.
Його приклад став повелінням для інших, і похитнулися ромейські лави, а похитнувшись, зламалися. В одному і в другому місці. А те, що ламається, важко стулити докупи, тим паче, що тиверці стрибали та й стрибали із заборола, тиснули на тоті лави потужно і навально. Коли ж розчинилися врешті-решт ворота і звідти ринула в город піша, а вслід за пішою й кінна лави, про оборону Анхіала і всіх, хто був на той час у Анхіалі, годі було й думати.
Сидів на коні уже й князь, сиділи ліпші з мужів його.
— Вперед, витязі! — Волот показав мечем туди, де був вир людський. — Анхіал — багатий город і ще багатше пристанище. Візьмете — на всю добу дарую його вам!
Чув: там, де йшли на приступ поляни, теж звершилося бажане — котилося хвилею торжество, а вслід за торжеством правилися в город і вої.
…Може, й повелів би вже князь Волот дружині: «Доста!» Та не міг зламати даного на боролищі слова: «Візьмете Анхіал — на всю добу дарую його вам». А коли не міг, то що лишалося робити? Сидів у вцілілій оселі котрогось із ромейських вельмож і ждав, доки спливе вона, дарована дружині доба. А щоб ждання не обернулося на кару, звелів добути ромейського вина, покликав мужів-однодумців і заходився коротати ту добу в хмільних веселощах, далі від лементу, що стоїть довкруж і колотить городом.
І все ж лемент проникав і крізь стіни. З одного подвір'я долітали погрози або хмільні співи, з іншого — чиїсь нарікання, ще з іншого — плачі, а то й крики-верески, благання про поміч. У того беруть доньку, і вона волає на всю околію, просить кревних, сусідів порятувати її, той позбувся майна чи солід — і дорікав татям за татьбу, комусь приглянулась чужа жона — й чувся благальний крик не лише жони, а й усієї родини.
Першими прийшли на клич князя Волота Вепр та Стодорко, за ними — привідці уличів та дулібів, а вже потім — Гудима з мужами-полянами.
— А що, княже, — з порога мовив полянин, — може, на Анхіалу й завершиться наш похід у ромейські землі?
— Чому б то? Після такої виправи та подаватися назад? Ми не про те, здається, домовлялися, коли вирушали за Дунай.
— А я, признатися, йшов сюди і думав: князь Волот затим і збирає привідців слов'янських воїв, аби сказати: відходимо.
— У воєводи є підстави так думати?
— Боюсь, що вперед не зможемо уже піти. Князь бачив, що робиться в городі?
Волот спіткнувся на слові і змовк; відчував: йому скажуть те, що сам собі казав уже.
— Дещо бачив, а ще більше чув та й зараз чую. Одначе спинити воїв не можу. Я обіцяв їм цей город і обіцяв за найтяжчої години.
— Обіцяне — закон, я розумію. А все ж дарованим вої наші користуються занадто щедро. Не кажу вже про те, що в городі кожному вільно робити дозволене і недозволене. Кажу про те, що вози в обозі нашім віднині будуть завантажені не ратною поклажею, а майном горожан та ще дівками ромейськими.
— З якої це речі дівками?
— З тієї, княже, що гожі в ромеїв дівки. У жони беруть їх наші отроки. А ще в'яжуть до возів товар ромейський, яко придане жонам своїм. Тому й питаюся: чи далеко підемо з таким обозом? Чи зможемо взятися надалі за броню і стати до січі, коли доведеться ставати по-справжньому?