Бігла куди бачила, й тоді вже, як опинилася поза небезпекою, стала й засумнівалася: а чи добре зробила, що втекла назовсім? Може, слід було сховатися десь поблизу, заждати, поки вгомониться той чорнобожий вельможа та й зустрітись-таки з Прядотою. Гляди, це і є той раб, що знає, де Божейко.
«А коли Прядота стане, а то й став уже на бік вельможі? Чи не тому челядниця злякалася й сказала: «Втікай і якомога далі», що певна була: Прядота зголосився прислужитися вельможи?.. — А-а, горенько! Який широкий світ і яка тіснява в світі. Куди не поткнись, скрізь чатують на тебе темні сили».
Постояла, пожалілась сама собі і рушила полем у ніч.
Верона лежала при річці на диво барвиста й чепурна, а ще тиха й упокорена. Коли б не малинові звуки церковного дзвону, що злітали над банею храму й мирно та лагідно слалися долами, можна було б подумати, що цей жвавий та гамірний позавчора город як утихомирився на ніч, так і досі спить, утихомирений. Ані віслюків та мулів на вулицях, ані погоничів при них. І пристанище дрімає безгомонне. Застигли при березі лодії, не видно й рибалок при лодіях. Не інакше як свято сьогодні і то велике, мабуть, коли так надійно упокорило все і всіх.
Миловидка невільно спинилася перед тією тихою благодаттю й замислилась: іти чи не йти зараз у город? Година не така вже й рання, та хто слухатиме її там, чужу й сторонню, коли йде відправа, коли в усіх на мислі свято? Чи не ліпше перепочити на тихій і безлюдній околії? Місце он яке пригоже. І вода стікає зі скелі, є де умитись, є де й напитися. Бо перепочити все одно треба. Всеньку ніч проблукала безпуттям, перетривожилась он як, а переболіла ще більше. Коли ж до города немає потреби спішити, так і вдіє: нап'ється води, змиє з себе піт та пилюгу й перепочине.
Вода ледве сочилася зі скелі і тут, у підніжжі, натрапивши на виступ, збігала цівкою. Та дарма, підставить руки, пожде, доки набіжить у жменю, і вмиється. Зате холодна яка, аж дрижаки йдуть тілом.
Хлюпалась та й хлюпалася біля скелі, і тільки тоді вже, як освіжила вид, груди, змила піт із рук, порох із ніг, схилилась над цівкою й напилася досхочу.
«Ну ось, — сказала сама собі, — знову прибула сила, як і там, після купання в річці».
Розглянулась і зачудувалася. Чи це не капище часом? І трава біля скелі уходжена, і зрізи-колони стоять он під деревами. Хоча такого не може бути: тут живуть християни, у них немає капищ.
Подивувавшись і нічого не втямивши, пішла між дерева, прослала на траві брачину й прилягла на ній. А вже як прилягла та склепила повіки, втома нагадала про себе: наслала сон-дрімоту й примусила скоритися тій солодкій спокусі.
Чи довго спала, не відає. В усякім разі, коли почула гомін людський, не сполошилася, як полохаються налякані, і не одразу збагнула, що то вже не сон. Коли ж втямила: вона не дома, за нею можлива й погоня, лупнула очима й схопилася, а схопившись, знов мусила никнути до землі: біля скелі, там, де било цівкою джерело, юрмились жінки й змочували водою оголені груди. Ті з них, що встигли змочити вже, схилялися й набирали в маленькі бесаги вимиту водою кам'яну потерть. Хрестились та кланялись, обернувшись до скелі, й уступали місце іншим.
— Доброго ранку вам. — Миловида тоді лиш вийшла з зарослів і нагадала про себе, як жінки завершили обмивання й стали погомоніти. — Що то є? — показала на скелю.
Її не розуміли, певно. Обернулися на голос, дивляться вивчаюче.
— Хто ти? — поцікавилися зрештою.
— Дівчина з антів. З-за Дунаю я.
— Анти, анти, — чи то пригадували, де чули це слово, чи пояснювали тим, хто не чув.
— Що то є? — вдруге показала Миловидка на скелю та на джерело, що спадало зі скелі.
Не ховалися зі своєю таїною, заходились пояснювати, а пояснюючи, показували вгору. Миловидка приглянулася до верхів'я скелі й тепер тільки помітила: джерело било з жіночих грудей; кам'яних, одначе примітне окреслених у камені жіночих грудей.
Пересвідчились певно: дівчина зрозуміла їх, і чомусь зраділи. Зрештою старша з них підійшла і взяла Миловиду за руку:
— Ходімо, — запрошувала. — Там, — показала рукою, — є анти.
Дівчина не зважувалась довірятися після всього, що пережила минулої ночі, та й не довіритися теж не могла. Там, куди кличуть, є, кажуть, анти. А коли є анти, є й сподіванка розшукати нарешті Божейка чи бодай довідатися, де її Божейко.