Скільки дивилася на висмалену сонцем землю, стільки й жаліла, що так обійшлася з нею та земля. Пливла до неї — вірила й надіялась, відпливає — не має ані того, ані другого. Бо де, справді, шукатиме Божейка, коли не знайде і в Фессалоніці, на яку, як і на Верону, вказували їй очевидці розпродажу тиверців у Нікополі?
Доки бачила обриси землі, доти й трималася думкою за неї. А згубила їх за овидом — і зовсім не знала, що їй робити. Кругом море. Що воно дасть, якою поживою винагородить її спустошене серце, коли саме пустельне з пустельних? Зітхнула й пішла на визначене їй у лодії місце. А вмостилася та прилягла на бесагу, одразу ж відчула, як долає її втома. Не противилася. Та й чого мала б противитись? Тепер їй тільки й відради буде, що сон.
Натомлені завжди сплять міцно, а натомлені горем — і поготів. Тож Миловида як втратила ниточку, що єднала її зі світом, одразу й розтанула в тому світі. Не чула вже ні гомону моря, ні голосу кормчого, ні прохолоди, що огорнула з настанням ночі лодію, усіх, хто був на лодії. Була й не стало її, і хто знає, як довго не було б ще, коли б не об'явилася бабуся. Стояла на порозі нової оселі, тієї самої, що мали поселитися в ній аж тамтого передліття, й кликала до себе. Голосу її не чула, та по тому, як махала, неважко було догадатися, таки каже: «Ходи сюди, внучко!» Не тямить, чому не хотіла коритися старій, однак не корилася. Лежала на узліссі серед буйнотрав'я й усміхалася. Тоді бабуся сама пішла до неї. Не гнівалася, була, як завжди, добра і милостива, та, наблизившись, спитала все-таки: «Ти чом не слухаєшся?»
«Я тут буду, — сказала їй. — Тут так лепсько».
«Гадаєш?»
«А чом би й ні?»
«Поглянь», — кивнула головою.
Миловида подивилася в той бік, куди показувала бабуся, й заніміла: до неї плазував гад. Великий і жовтобрюхий, а очі… очі мов дві жарини, горіли бажанням, ба не так бажанням, як жадобою.
І хотіла підвестися та втекти, поки не пізно, і не могла: гад мовби прикував її жаринами-очима до землі.
«Бабусю! — крикнула не своїм голосом і прокинулася від ляку а чи від холодного доторку гадючого тіла. Лежала й дивилася перед себе, мабуть, не вірила, що не спить уже: до неї справді скрадався хтось, ліз до пазухи, де лежали соліди, золото, і шкірив, потішаючись, зуби.
— Мамцю! — крикнула не своїм голосом та й пхнула від себе татя, кинулася до лазу, де — бачила — сіріло в отворі світанкове небо.
На її крик збіглися ті, що пильнували за вітрилами, були за кормчих чи допомагали кормчим. Не забарився об'явитися й навікулярій.
— Що сталося?
— Дівку налякав хтось?
— Хто?
— Зараз довідаємося.
Вони спустилися вниз і поставили перед навікулярієм татя.
— Умгу, — своє щось ствердив навікулярій. — Знову взявся за своє, Хрисантію? Ти ж присягався, христа цілував.
Винуватий тупив донизу очі й мовчав.
— Надіти вериги й тримати до ранку під наглядом.
Суд був на диво короткий і невелемовний. Не питали татя, чого він ліз до дівки, не питали й дівки, чого хотів від неї тать. Те, мабуть, і без допитів знали. Зате спитали і не раз, як посмів він, Хрисантій, порушити закон моря: всякому, кого команда бере на лодію, гарантована безпека і недоторканість з боку кожного члена команди, як і порятунок на випадок якогось нещастя.
Та відповіді не почули.
— Повторюю, — хмурився навікулярій. — Ти знав цей закон?
— Знав.
— Чому ж порушив його? Чому зганьбив мореходів і стяг, під яким плаваєш?
Звинувачений хилив донизу голову й мовчав.
— Який буде присуд? — запитав навікулярій у команди. Тепер німувала команда.
— Хрисантій вдруге пішов супроти свята святих у побуті мореходів. Який буде присуд?
— Та який, — вийшов наперед один із найстаріших у команді, — віддати на суд моря.