Андрій Курков
Сірі бджоли
Автор висловлює щиру подяку за допомогу під час роботи над романом:
Кястутісу Тубісу (Литва) за уроки бджільництва,
Айдеру Муждабаєву, Гульнарі Бекіровій та Ільмі Умерову за консультації з питань мови, традицій та історії кримських татар.
1
Холод підняв Сергійовича біля третьої ночі. Змайстрована власноруч за малюнком у журналі «Улюблена дача» буржуйка-камін зі скляними дверцятами та з двома конфорочними кругами для приготування їжі більше не дарувала тепла. Бляшані відра, що стояли поруч, виявилися пустими. У темноті він опустив руку до найближчого і пальці торкнулися вугільної крихти.
— Добре! — спросоння пробурмотів він. Натягнув штани, уліз голими ступнями у тапки, зроблені з обрізаних валянків, накинув кожуха і, захопивши відра, вийшов у двір.
Зупинився за сараєм перед купою вугілля. Поглядом лопату знайшов — надворі було набагато світліше, ніж у будинку. Гучно посипалися вуглинки, об дно відер ударяючись. А коли перший шар дно покрив, то і звук гучний зник, ніби далі вони німотно сипалися.
Десь далеко гармата вистрілила. А за півхвилини знову постріл, тільки ніби як з іншого боку долинув.
— Що, не спиться дурням? Чи зігрітися вирішили? — буркнув Сергійович незадоволено.
Повернувся у темноту будинку. Запалив свічку. У ніздрі приємний, теплий медовий її запах вдарив. Тихе, звичне і заспокійливе цокання будильника, що стояв на вузькому дерев’яному підвіконні, почув. Усередині буржуйки залишалося ще трохи жару, але все одно без трісок і паперу холодне, принесене з морозу вугілля, не розпалювалося. Уже після того, як затанцювали за прокопченим склом довгі синюваті язики полум’я, вийшов хазяїн дому надвір ще раз. Далека канонада, всередині дому майже не чутна, долинала зі східного боку.
Але тут інший, більш близький звук привернув увагу і змусив Сергійовича напружити слух: сусідньою вулицею явно машина проїхала. Проїхала і зупинилася. У селі ж лишень дві вулиці: Леніна і Шевченка, та один провулок Мічуріна. На Леніна сам він живе, у «не гордій самотині». А машина, значить, проїхала по Шевченка.
Там також лише один житель лишився — Пашка Хмеленко, також ранній пенсіонер, майже одноліток, ворог дитинства з першого класу їх сільської школи. Його город виходить на Горлівку, тобто на одну вулицю він до Донецька ближче буде, ніж Сергійович. А у Сергійовича город в інший бік, до Слов’янська.
Скочується його город до поля, що спочатку вниз іде, а потім знову угору піднімається, до Жданівки. Самої Жданівки з городу не видно, вона ніби за пагорбом ховається. А от українську армію, що у пагорб той бліндажами й окопами вкопалася, чути час від часу. А коли не чути, все одно Сергійович знає, що вона там, зліва від лісосмуги, вздовж якої ґрунтівкою трактори та вантажівки раніше їздили, у бліндажах та окопах сидить.
Так само, як місцева братва разом з російським військовим Інтернаціоналом у своїх бліндажах чай з горілкою п’є за Пашкиною вулицею Шевченка, за городами, за залишками старого абрикосового саду, посадженого ще у радянські часи і за полем, яке війна без селян залишила, як і те поле, що між городом Сергійовича і Жданівкою лежить.
Тихо тепер тут! Уже тижня зо два, як тихо. Не стріляють вони поки один в одного! Може, набридло? Може, снаряди і патрони на майбутнє бережуть? А може, не хочуть турбувати останніх двох мешканців Малої Староградівки, що вчепилися за свої хати-господарства сильніше, ніж собака за улюблену кістку.
Решті малостароградівців на самому початку бойових дій виїхати захотілося. Вони і виїхали. Бо за життя боялися більше, ніж за власне майно і з двох страхів сильніший обрали. У Сергійовича переляку за своє життя від війни не сталося. Сталося від війни у нього певне нерозуміння і раптова байдужість до всього, що його оточувало.
І ніби всі відчуття зникли, окрім одного — відчуття відповідальності. Але і це відчуття, здатне у будь-який час доби стурбованість викликати, учував він тільки до своїх бджіл. Але зараз у них зимівля, стіни у вуликах товсті, зверху на рамках під кришками закритими — полотна волоку. Ззовні і з боків — пластини заліза. Хоча вулики і в сараї, але лихий снаряд може з будь-якого боку прилетіти і тоді уламки спочатку залізо посічуть, а потім у них може і сили не вистачить дерев’яні стіни вуликів наскрізь пробивати та бджолину смерть сіяти?
2
Пашка прийшов до Сергійовича опівдні. Господар дому якраз друге відро вугілля до буржуйки засипав, а зверху на неї чайник поставив. Думав на самоті чайку попити, та не вийшло.
Перед тим, як незваного гостя до хати пустити, закрив притулену до стіни «сторожову» сокиру віником. А може у Пашки для самооборони пістолет є чи «калашніков»! Хто знає? Побачить сокиру в коридорі і либитися почне, як він уміє, коли схоче показати, що співрозмовника за дурня має. А у Сергійовича для самооборони тільки сокира і є. Більше нічого. На ніч він сокиру під ліжко кладе, і сон його тому глибокий і спокійний буває. Не завжди, звичайно.
Відкрив Пашці Сергій Сергійович двері. І хмикнув не дуже привітно слідом своїм думкам, які в одну мить вивалили на сусіда з вулиці Шевченка гору звинувачень, у яких, здавалося, ніколи термін придатності не вийде. Нагадали думки, як той паскудив, бився з-під тишка, ябедничав учителям, списувати не давав. Скажете: за сорок років можна було б вже і пробачити та забути про все! Ну, пробачити — це так! Але як забути, якщо у них у класі навчалося сім дівчат і лише двоє хлопців: він і Пашка.
А значить, не було у Сергійовича у шкільному класі друга, був тільки ворог! Хоча «ворог» звучить якось вже зовсім тяжко і серйозно! От в українській мові гарне слово є — «враженятко». Воно краще підходить. Це такий собі «„ворог“, якого ніхто не боїться»!
— Ну привіт, Сєрий! — ледь напружено привітався Пашка, увійшовши в дім. — Електрику вночі давали! — повідомив він, приміряючись поглядом до віника, щоб прихватити його та сніг з черевиків змахнути.
Узяв віника, а угледів сокиру — вуста скривив.
— Брешеш! — спокійно йому Сергійович сказав. — Давали б електрику — я б від неї прокинувся! У мене світло крізь увімкнене, щоб не пропустити, коли з’явиться!
— Та ти міцно спав, мабуть! Ти ж так спиш, що і від вибуху не прокинешся! А його ж і давали всього на півгодини. Ось, дивися, — показав він хазяїну дому мобільних. — Навіть підзарядити встиг! Може, подзвонити кому хочеш?
— Нікому мені дзвонити! Чай будеш? — не глянувши на телефон, спитав Сергійович.
— А чай звідки?
— Звідки?! Від протестантів!
— Ну ти даєш! — здивувався Пашка. — А у мене давно скінчився!
Сіли за столик. Пашка спиною до буржуйки. Від неї і її залізної труби, яка стовпом у стелю піднімалася, йшло тепло.
— А чого такий слабий? — пробурчав гість, глянувши у чашку. І тут же, вже іншим, більш привітним голосом спитав: — А пожерти у тебе нічого нема?
Погляд Сергійовича сердитим став.
— До мене гуманітарку ночами не возять!
— До мене також!
— А що до тебе возять?
— Та нічого!
Сергійович хмикнув. Пригубив чаю.
— І що, цієї ночі також ніхто не приїздив?
— А ти що, бачив?
— Ага, за вугіллям ходив, як холодно стало.
— Ну так це ж наші, звідти! — кивнув Пашка. — На розвідку.
— І що розвідували?
— Та перевіряли: чи є «укри» у селі!
— Брешеш! — Сергійович уперся поглядом прямо у бігаючі Пашкині очиська.
Той, як до стіни припертий, одразу здався.
— Ага, брешу, — признався. — Пацани якісь. Сказали, що з Горлівки. Пропонували «ауді» за триста баксів без документів.
— І що, купив? — усміхнувся Пашка.