Думки про страх самі виникли у Сергійовича, коли він вже з півкілометра незайманою у останні місяці ні ногами, ні колесами дорогою пройшов. Ліворуч лісосмуга — голі клени, липи й абрикосові дерева змішані. Перед нею поле, за нею — ще одна ґрунтівка для сільгосптехніки, а далі — знову поле, тільки вже ген вгору сягає, туди, до Жданівки. Праворуч невеликий підйом і на хвилі підвищення — ближній горизонт, до якого рукою подати. Далі, за горизонтом, поля на кілометрів п’ять тягнуться аж до хутора Заячий. Хутір цей уже в «денеерії», тільки ніби пустий він стоїть. Будинків там зо п’ять чи шість, не більше. Може, тому Світле і живе собі майже так, як до війни. Ні сепаратистів поблизу немає, ні армії української. Тому майже ніхто і не виїхав. Пішло кілька чоловіків до донецької братви, щоб проти України воювати. А двоє — дільничний і директор школи — навпаки, до української армії записалися. Злякалися, мабуть, що виріжуть їх уночі за те, що місцевою владою вважалися. Тепер там ніякої влади нема, але і тихо! Просто там і раніше тихо було, тож влада тут ні до чого. Вона що є, що немає, все одно! Просто народ мирний і на себе і своєму хазяйстві, а не на політиці зосереджений.
Звідкись здалеку, з того боку, куди він ішов, тільки ще далі, «бахання» артилерії долинули. Але такі далекі, що Сергійович навіть крок не уповільнив. Він і так не дуже швидко йшов. Під ноги дивився — очі до цієї сірості звиклі у нього. Чорне плюс біле дають сіре. Ось так і темінь та сніг поєднуються і дорогу зимову вечірню видимою роблять.
Дорога якраз у цьому місці ледь вгору здіймалася. Села звідси не видно. Це вже як хвилин п’ятнадцять пішки залишиться, тоді і Світле попереду вигулькне.
І раптом зникла з-перед очей його дорога. Під ногами залишилася, а з-перед очей зникла. Зупинився Сергійович, не розуміючи, що трапилося. Присів навпочіпки, торкнувся землі руками. Зрозумів, що вона білою бути перестала. Лягла долоня на край воронки від вибуху, широкої воронки, ширшої, ніж сама дорога.
Піднявся пасічник на ноги. Став воронку обходити, та раптом спотикнувся і ледь не впав. Озирнувся. Знову навпочіпки присів. Побачив міну, яка не розірвалася. Рука сама до неї потяглася і ще навіть не доторкнувшись, відчув Сергійович сильне випромінювання холоду від вибухонебезпечного предмета, що на краю воронки лежав. І відсмикнув він руку, сховав її до кишені, туди, де тепліше було.
«Може, краще назад?» — подумав, але ноги вже знову йшли уперед. Знову видимою дорога стала. Снігова кора жалібно порипувала під підошвами черевиків.
Попереду вогники села замайоріли.
— Ти диви! Струм у них є! — зрадів Сергійович. Зрадів і позаздрив.
Як вийшов з дороги на сільську вулицю, з полегшенням зітхнув. Тепер лише на інший кінець села пройти лишилося, там баба Настя живе!
Поки йшов, гавкіт собачий слухав і радів. У них у Малій Староградівці жодної живої душі не лишилося, окрім їх із Пашкою. І собак нема, і коти зникли. Миші та криси, напевне, десь та є, ховаються, але ж вони самі по собі, як природа. Вони що з людиною, що без людини — все одно виживуть. Собакам чи котам без людини важко. А козам, свиням і курям взагалі неможливо!
Зупинився Сергійович на порозі перед дверима. Постукав тричі.
— Зараз, зараз! — почув знайомий голос.
— Ой, Серьоженька! — скрикнула бабця, відкривши двері. — Живий!!! Ну заходь, заходь швидше!
Баба Настя з минулого року, від осені, не змінилася. Обличчя кругле, маленьке. Ростом метр шістдесят, не більше. Одягнена так, що і не ясно: чоловік чи жінка. Внизу штани теплі, зверху короткий сарафан зелений, а поверх нього синя кофтина на великих ґудзиках.
Роззувся Сергійович. Пройшли до кімнати.
— Я тобі меду приніс, — виклав на трюмо дзеркальне Сергійович із сумки дві літрових банки. — А в тебе хотів на яйця розжитися. У нас там голодно, в селі...
— Ти посидь поки, відпочинь, а я поїсти розігрію!
Опустився Сергійович у крісло з лакованими дерев’яними підлокітниками. Прямо у куртці, подумавши, що рано ще роздягатися. Усівся і від раптової втоми, що ніби з дороги його наздогнала, задрімав. І вже у дрімоті своїй відчув, як зігрівається, відтає від морозу шкіра щік, як кінчики пальців ніби від укусів бджолиних ниють, а все тому, що осміліла від тепла кров кинулася з новою силою судинами і венами, відновлюючи порушене холодом опалення тіла. Ледь дрімота у сон тремтячий, легкий перейшла, почув він уві сні голос Віталіни.
«Іди обідати!» — кликала вона його з кухні. В кухні затишніше, особливо навесні чи влітку. Вікно кухні у сад виходить, а не на буру, покриту вугільними плямами землю двору.
Зайшов він у сні до кухні — саме так, як заходив не раз на її поклик, коли жили вони разом. У повітрі аромат борщу, сильний і соковитий.
«Ну, оціни!» — запропонувала Віталіна, киваючи на столик, де миска борщу червоного стояла, а на його поверхні — як він кілька разів вимагав, просив, але не отримував, а тут отримав! — плавали кілька пельмешків. Зварені, тоді обсмажені у сковороді на олії до скоринки хрумкої, а потім у борщ вкинуті.
Сів він у сні до столу так само легко і самовдоволено, як і в житті сідав. Подивився схвально на вагітний живіт Віталіни. Місяці півтора залишалося до народження доньки. Повернув погляд до пельменів. З’їв їх один за одним. Потім вже до борщу узявся.
«То ти подумала? Згодна?» — спитав він з набитим ротом.
«Ні, не згодна! Хай буде Анжеліка! — твердо заявила вона. — Мені твої Свєти і Маші не подобаються! Нудні імена, як у кондукторів у трамваї!»
«У нас немає ні трамваїв, ні кондукторів! — почав сердитися уві сні Сергійович так, як раніше наяву сердився. — Може у вас там у Вінниці такі імена простачкам дають, а у нас тут по-іншому прийнято. А назвеш Анжелікою — засміють, задражнять!»
«Задражнять, тоді поїдемо звідси!» — відрізала Віталіна і понесла свій живіт до кімнати, де диван і ліжко, і стіл великий.
Доїдав він свій борщ без ентузіазму.
«Нічого, — думав, — без мене вони її не зареєструють!»
І раптом, коли у сні борщ у тарілці скінчився, знову яскравий аромат борщу поряд з його носом «зазвучав». Відкрив очі, побачив, як баба Настя каструлю повз нього до столу пронесла.
— Ти сідай вже! Налила я тобі! — голос її старечий, але солодкий, прозвучав.
Струсив Сергійович з себе сон, на ноги встав. Куртку скинув і на кріслі лишив. До столу всівся. Борщу густого миска перед ним. Тільки пельмешків нема. Але ж він і не чекав їх. Це так, примха у нього була, у якій він хотів минуле з теперішнім поєднати. З дитинства він пельмені дуже любив, а борщ полюбив після весілля. А тепер вже все у минулому лежало, у пам’яті та у світлинах. Пам’ять — вона старіє, а от світлини лишаються. І лежать собі у випускному, дембельському, весільному альбомах. Лежать собі у шафі і каші не просять.
Жадібний погляд його від борщу вгору піднявся, на стелю. На лампочку. Облизнувся Сергійович. Старенька подумала, що до борщу, а сам гість не одразу і зрозумів: на що це він облизнувся? Захопив ложку борщу. Борщ гарячий. На очах сльози виступили.
— Ти чого? — злякалася баба Настя. — Може, з дружиною твоєю що?
— Ні, — Сергійович головою мотнув. Тильною стороною долоні сльози втер і другу ложку борщу до рота відправив.
— Гарно ви живете! — витиснув із себе. — А у нас уже три роки світла нема.
— Що, так і не полагодили? — сплеснула маленькими долоньками старенька.
— Не полагодили, — підтвердив Сергійович і зітхнув. — Сказали, що воно того не варте! Двоє нас там лишилося. Та ще й на різних вулицях живемо. От якби хоч з десяток людей повернулося!
— Але у вас дуже близько до гармат! У нас-от, що до росіян кілометрів вісім, що до українців кілометрів п’ять. Ми майже посередині. Он там далі, біля Гнутівки, де земля наша сіра знову сходиться, там зовсім дещиця від одних до других. Там що не день, то бах та й бах.
— Та не так у нас і близько до гармат! — не погодився Сергійович. — За три роки тільки у церкву і влучили. Ну ще у пару хазяйств, у контору колгоспну. А хати майже всі цілі стоять. Баптисти іноді приїздять, допомогу возять! Шкода, що не можна через них пенсію отримувати! Так і сиджу без грошей... хоча, що з ними робити, як привезуть? Хрін його знає. А у вас як з пенсією?