— Ти чого це знову? — здивувалася баба Настя, як двері йому відчинила. З-за її спини знайомий шум долинув. — Забув щось?
— Я це, віддати забув! — Сергійович подивився на хазяйку дому так, ніби вона мала б його і без слів зрозуміти. — До тебе дітлахи заходили, коли я борщ їв! Це ж сусідські?
— Ну так, Валіни!
— А ти скажи, де вони живуть! Я їм гостинців приніс!
— Ну ти й дурень, — розвела руками баба Настя. — Не міг завтра прийти? Чого тебе назад потемки понесло?
— Ну, я... — спробував пояснити Сергійович, та у думках розгубився. — Сам не знаю. Гарно у вас, світло у вікнах! Електрика. Он і телевізор у тебе працює! — він упізнав, нарешті, шум із-за спини хазяйки дому, що до вух долинав.
— То ти що, за телевізором знудився? Ой, бідолашка, — похитала вона скрушно головою. Йому навіть здалося, що в очах у старенької сльози співчуття зблиснули. — Це ж ти три роки без телевізора! Батюшки! Яка ж то мука! Та заходь скоріше, заходь! — підганяла вона його.
— Ні, давай спочатку я дітям цукерки віднесу, а потім уже зайду! — проговорив він м’яко.
— Праворуч по вулиці друга хата. Там біля хвіртки на паркані дерев’яна зірка прибита — у них дід у війну з фашистами загинув. Вона раніше червона була, а тепер сіра, як паркан.
Пройшов Сергійович правою стороною вулиці до дерев’яної зірки біля хвіртки. До двору увійшов. У двері постукав.
— Хто там? — жіночий голос зсередини дому відгукнувся.
— Це Сергійович, із Малої Староградівки. Подарунок дітлахам приніс!
Впустила його жінка Валя, а коли він роззуватися у коридорі почав, зупинила. Прямо до кімнати провела. Там голосно-гамірно. Також телевізор увімкнутий і на екрані хтось із кимось лається. Але якось дзвінко, майже весело.
Завмер Сергійович, очима до екрана припав. У руках наплічник, з дивана на нього хлопчаки у теплих байкових піжамах і дівчатко у синіх колготках і кофті зеленій дивляться здивовано. Він їм цікавіший за телевізор видався.
— Що це вони там? — відірвався, нарешті, Сергійович, і кивнувши на телевізор, у хазяйки спитав.
— Та це Москва! Про Україну сперечаються! — спокійно відповіла вона. — Так що там у вас для дітлахів?
— А! — схаменувся Сергійович. — Ось вам, від Діда Мороза! Із запізненням...
Протягнув наплічник жінці. Вона його до столу, накритому білою мереживною скатертиною піднесла. Пакунки з цукерками дістала. Дітлахи підбігли.
— Це від того Діда Мороза, у якого сережка у вусі? — дівчатко спитало.
— Ага, від нього, — кивнув Сергійович. — Він вибачався. Сам не зміг. Прихворів.
— Краще пізно, ніж ніколи! — проговорила жінка Валя.
Простягнула гостю пустий наплічник.
— Не треба, залиште! Може, згодиться!
— Так, а що треба сказати за подарунки? — озирнулася вона на дітлахів.
— Дякуємо! Дякуємо! Дякуємо йому передайте! — одне перед іншим защебетали дітлахи у три голоси.
— Передам, передам, як побачу, — відповів Сергійович. — Ну, піду я! Час мені!
— Що, назад у Малу Староградівку підете? — голос хазяйки її несподіване хвилювання викрив.
— Ой, як же ви там живете? Ні магазину, ні пошти... Ні, неможна так! Ви зачекайте! Я швидко!
Вискочила вона у двір. Повернулася хвилин за п’ять, у руках — наплічник чимось напханий. Простягла його гостю.
— Обережніше! — попередила вона. — Там трилітрівка з салом!
Сергійович здивовано посміхнувся. Не чекав він такої доброти від незнайомої жінки.
Повернувся до баби Насті. Всілися вони удвох перед телевізором. На екрані за столом троє чоловіків у краватках.
— А чому ж вона досі не розвалилася? — спитав один телечоловік двох інших.
— Адже ж їх тепер повністю Америка і Європа утримують. Забирають гроші у своїх бідних і злиденних і українцям їх віддають! — узявся відповідати інший. — А коли їх бідні і злиденні зрозуміють, що відбувається, то вони і в Америці, і у Європі проти своїх політиків майдани влаштують! — Ну тут я з вами не згоден, — вступив у бесіду третій телечоловік. — Не все так однозначно з Америкою і Європою. Для них Україна — тільки інструмент. Інструмент, яким вони хочуть Росію з політичної карти світу зіпхнути.
— Ти це розумієш? Те, що вони кажуть? — перевів Сергійович погляд з телеекрана на бабу Настю.
— Ну все — не все, а розумію! Це ж російське телебачення, а не ці, з Києва!
— А ці у тебе ловляться?
— Зараз так, а два роки не ловилися! — відповіла хазяйка дому.
Узяла до рук пульт. Перемкнула телеканал.
На екрані з’явилася жінка з обличчям, залитим зеленкою.
— Я позиватимусь до суду! — говорила вона журналістці, яка тримала мікрофон біля її рота, також трохи зеленкою підфарбованого. — Я депутат і маю право на свою думку!
— Так це ця! — упізнав Сергійович даму в зеленці. — Це ж наша! Як її? Королевська!
— От бачиш! У них хоч по телевізору таке не показують! — мотнула скрушно головою баба Настя. — У них тільки за столом культурно сидять! Говорять грамотно! Може, заночуєш уже? Чого у глупу ніч іти?
— Ні, дякую! — Сергійович по-своєму зрозумів пропозицію баби Насті. Подумав, що спати вона хоче, але у його присутності не лягатиме.
Попрощався з хазяйкою дому приязно. Обійняв стареньку по-свійськи. Ледь випадково її у гості не покликав, та вчасно язика свого нерозумного припнув.
Ноша у наплічнику розгинала хребет тяжкістю, але Сергійович уперто ідучи уперед нахилявся, рівновагу у ході шукаючи. Десь далеко за спиною, за Світлим, торохкотіла артилерійська канонада. «Це, мабуть, там, де Гнутівка», — подумав пасічник і пришвидшив крок.
15
За вікном лютневе сонце несподівано розігралося так, ніби після довгого полону свободу відчуло! Це Сергійович зрозумів, щойно очі розплющив. Тиша у будинку неправильною і зайвою здалася. Прислухався він, подих затамувавши. І зрозумів причину своєї стурбованості — погляд його звівся на мовчазний будильник, який на підвіконні стояв. Той не цокав, стрілки пів на одинадцяту завмерли. Тобто, заспав Сергійович. А ось наскільки заспав — зрозуміти не міг. Навіть неясно було йому, які саме пів на одинадцяту показує там: учорашні вечірні чи сьогоднішні?
Не встаючи з ліжка — куди ж бо поспішати? — став Сергійович учорашній день згадувати. Це скільки ж він пройшов? Дванадцять кілометрів, чи що? Хмикнув гордовито. Полежав ще трохи, піднявся на ноги. Долоню до боку буржуйки притулив. Ледь теплою вона виявилася. Додав у топку вугілля. Озирнувся на завмерлий будильник.
— Сходжу-но я до Пашки, час виставлю! — вирішив.
Надворі сонячної жовтизни ще більше виявилося. І сніг, витоптаний черевиками, пожовтів, і сірі стіни сараїв, і паркан! І не те, щоб Сергійовичу це не подобалося! Навпаки! Проте водночас сприйняв він несподівану грайливість сонця хоч і приємним, та все-таки порушенням щоденної узвичаєності. І відправив він світилу подумки зауваження, ніби могло воно, як людина, щось «неправильне» у своїй поведінці усвідомити.
Десь ген далеко ухкали гармати. Чути їх було Сергійовичу лише якщо він хотів їх почути. А щойно до думок своїх повернувся, на провулок Мічуріна звертаючи, так і зникло їх ухкання, розчинилося у тиші без сліду.
Права нога раптом у коліні занила, коли у двір до Пашки зайшов він. Останні кроки до порога вираз обличчя його змінили: скривилися його вуста від болю.
Гримнув кулаком у двері. Звідти — тиша. Пригадав, як і минулого разу довелося йому хвилину чи дві чекати, поки відкриє. Проте тоді він одразу з’явився за дверима. А потім відійшов, так і не відчинивши спочатку. А зараз навіть не питає, хто там?
Вдарив об двері Сергійович ще тричі. Знову жодної відповіді. За ручку потягнув — зачинені двері, і зачинені на врізний замок, а не на гачок чи клямку зсередини.
— Пішов?
Озирнувся. Куди тут іти? Хіба що вулицею прогулятися?