Повернувшись додому, всівся Сергійович біля буржуйки. Спочатку вдягнений посидів, усім тілом крізь одяг приємне тепло вбираючи. Потім куртку зняв, роззувся. Нарешті, досяг він взаємної температурної зручності повітря і тіла. Але це ж ніяке не щастя, а просто повернення до домашнього затишку. Затишок цей, звичайно, навіть усієї його великої кімнати не охоплював. Як і свічка не сягала своїм вогником стін і закутків. Але навіщо йому стіни і закутки? Ноги вже вивчили радіус затишку, у центрі якого буржуйка стояла. За цей радіус він тільки за потреби виходив: щось дістати, перекласти, узяти.
Тричі у двері чиясь рука вдарила.
— Хто там? — крикнув Сергійович.
Ніби і відповіли за дверима, але якось нечітко і неголосно.
«Не Пашка», — зрозумів хазяїн дому.
Відчинив. На порозі Петро у камуфляжі, на плечі автомат, біля ніг — наплічник.
Кивнув йому Сергійович, посунувся, пропускаючи гостя всередину.
— А чого ж зимового камуфляжу не дають? — спитав. — У білому було б безпечніше!
— Та все одно темно, — проговорив Петро. — Що у вас трапилося?
— Нічого, — Сергійович плечима здвигнув, дивлячись, як гість високі військові черевики розшнуровує. — Я ось макаронів відварив. Зараз тобі з яйцем підсмажу!
— А я думав, ви голодуєте! Їжу приніс, — ніби розчаровано промовив солдат.
— Позавчора голодував, вчора у Світле ходив мед на яйця міняти. Завтра — хто знає? Ти проходь, біля пічки сідай, грійся!
Усівся солдат на стілець обличчям до буржуйки, ноги у товстих шкарпетках прямо під дверцята підніс. Сергійович по дну гарячої сковорідки вилкою із салом поводив, макарони туди висипав, яйце вилив.
Під шкварчання їжі, що готувалася, наповнилося повітря смачним, солонуватим ароматом. Петро посміхнувся. Сергійович, розмішуючи макарони з яйцем дерев’яною ложкою, до макаронів придивився. Замислився? А чи вистачить їх на двох?
— Може, настоянки медової? — запропонував він солдатові, коли той вже за столом їжу наминав.
— Ні, дякую! Чаю б краще! — відповів солдат.
Поставив хазяїн дому на буржуйку чайник.
— А вас там хоч годують, в окопах? — спитав, знову до столу сідаючи.
— Годують, — Петро підняв погляд на Сергійовича. — Та і не сидимо ми весь час в окопах. У нас там бліндажі хороші, і пару хат кинутих у селі зайняли. Там все є! Навіть банька.
— Ага, значить, надовго? — вирвалося у Сергійовича двозначне питання.
Солдат знизав плечима.
— Як на мене, то краще б вдома сидіти! Мені відпустку обіцяли, п’ять днів. Дружину, дітей побачити!
— А звати їх як? — поцікавився хазяїн дому.
— Дружину — Свєта, дочку — Галюня, а син — Іван!
— Гарні імена, — промовив у задумі Сергійович. — Мені такі подобаються. Дітям імена сам вибирав?
— Ні, ми удвох з дружиною. Одразу погодилися!
— Пощастило, значить, тобі з дружиною! А у нас не вийшло.
— Що не вийшло?
— Та так вибрати доньці ім’я, щоб і я згодився, і вона.
— І як же назвали?
— Анжеліка тепер. А спочатку я її Світланою зареєстрував. Але дружина, коли поїхали вони від мене, наново її перейменувала.
— Так, якесь ім’я для вашої місцевості не підходяще, — погодився Петро. — Для міста ще згодиться, там на імена ніхто уваги не звертає. А у вас тут так сіро! І якщо на сірому фоні таке ім’я яскраве...
— Ну знаєш, — здивувався Сергійович. — Сіре також яскравим буває. Багато ти знаєш про сіре! Я он можу відтінків двадцять сірого розрізнити. Був би більш освіченим, я б їм особливі назви придумав, як окремим кольорам! І не все у нас тут сіре! У мене он у гаражі «жигуль» зелений стоїть! «Четвірка»!
— Що, не віджали? — тепер настала черга дивуватися солдатові. Але здивувався він благодушно, ніби за хазяїна дому порадів.
— А нікому було віджимати! — відповів Сергійович. — Удвох ми тут лишилися, а Пашці-сусіду він і на хрін не потрібен. Він і кермувати не вміє. Та і не бандит він! Це баті моєму дякувати, що при машині я! Він мені у спадок моторолер з коляскою залишив. Став я його продавати, так за ним покупець із самого Таганрога приїхав! І мені натомість машину купив!
— Та не буває моторолерів із коляскою! — посміхнувся Петро, ніби хазяїна дому на дитячій брехні підловив.
— Багато ти знаєш про моторолери! «Вятка 200-К»! Чув про такий? Покупець сказав, що рідкісний! Та ще й на ходу! Я можу тобі фотографії показати!
Підскочив збуджений Сергійович, до серванта підійшов, праві нижні дверцята відкрив. Виклав велику інкрустовану шкатулку на підлогу, витягнув два фотоальбоми. Став перший гортати. Повернувся з ним, розкритим. Перед солдатом на стіл опустив.
— Ось, дивися! Дивися, а я поки чаю зроблю!
— Ну так, — здивовано видихнув солдат. — Таких не бачив! Не доїжджали вони, видно, до нас! Цікава штуковина!!!
Петро кинув оком на велику, із незвичайним візерунком інкрустовану шкатулку на підлозі під сервантом.
— А там що? Теж фотографії? — поцікавився.
— Ні! — Сергійович нахилився, повернув шкатулку на місце і закрив дверцята.
— Красива шкатулка! — зі знанням справи промовив солдат.
— Сам зробив, — прохолодно відповів Сергійович. — Захоплювався раніше такими штуками. Я ж, коли школярем був, кілька разів у обласних та районних олімпіадах з ручної праці перемагав.
— Це добре, коли у мужика руки із правильного місця ростуть, — ледь чи не із заздрістю вирвалося у Петра. — У мене з деревом не склалося. А от веліки ремонтувати вмію!
— А що там у вас, в Україні? Які новини? — у голосі Сергійовича нотки втоми зазвучали. Ніби вже і не цікаво йому було розмову продовжувати.
— Новини? Та нічого нового! По всій країні міста і вулиці перейменовують! Ніби інших проблем нема! — махнув рукою Петро. — А це ж скільки роботи! Плюс саботаж на місцях. Люди відмовляються таблички з вулиць знімати! Вимагають, щоб залишили. Інші вимагають, щоб прапор перевернули. А як на мене, я б спочатку країну перейменував...
— А як би ти її перейменував? — пожвавився, здивований почутим хазяїн дому.
— Ну як? Не знаю, я не політик! Ну, в Українську Народну Республіку, наприклад! — невпевнено припустив солдат.
— У «народну» не треба, — замотав Сергійович головою. — Одразу до влади дурні і бандити прийдуть, як у цих «денеерах»! А чого ти небритий?
— Я? — перепитав Петро і провів пальцями по щоці. — Та чекаю, коли волонтери нові станки одноразові привезуть.
— Почекай! — Сергійович знову піднявся, до серванта відійшов. Повернувся до столу з невеличкою коробочкою в руках.
— Ось візьми! Електрична! Хоч і стара, але працює, як комбайн. Нічого не пропускає.
Петро витягнув з коробки округлу, чимось схожу на сплющену грушу електробритву з красивим закрученим металевим написом на червоному корпусі: «Харків».
— Мені вона ні до чого. Електрики все одно нема!
— Дякую, я потім поверну! — пообіцяв Петро, ховаючи бритву у коробку. Раптом очі його загорілися, ніби згадав щось важливе. — До речі, убитого, що на полі лежав, забрав хтось. Мабуть, «сєпари» із Каруселіна! Нема його більше на полі!
Хмикнув Сергійович.
— Я його забрав, — сказав. — Снігом накрив. Лежить він там, бідний!
— Да? — здивувався солдат. — Ну ви рисковий! Могли б і вистрілить, якби помітили!
— А я вночі, коли всі спали!
Випили вони чаю з медом. І тут Сергійович про свій мобільник згадав. Спитав Петра.