Додому повернувся Сергійович задоволений. Ноги, щоправда, гули. Але коліно праве мовчало, ніби схвалювало воно причину, з якої цієї ночі Сергійович його спокою позбавив.
20
Варто один раз збитися із життєвого ритму, і потім дні, а то й тижні минуть, поки не заштовхає тебе саме життя знову у звичну колію.
От так і у Сергійовича після недавнього денного сну вийшло. Він вже і про самогонку похмільну забув, і про сварку з Пашкою. Він взагалі якось між сном і неспанням завис-застряг і через це не міг щодо денного часу зручну й одночасно правильну позицію обрати. От наче щойно нормально почувався і по вугілля у двір виходив. Будильник пів на першу показує. За вікном світло. А йому прилягти хочеться! Ну хочеться — от і приліг. Щойно очі склепив, аж тут стукіт у двері.
— Хто там ще? — хрипко і невдоволено спитав Сергійович.
— А хто тут ще може бути? — Пашкин голос у відповідь.
— А ти сам? — уточнив хазяїн.
— Ага, сам!
Впустив його Сергійович. Зачиняючи за гостем двері, плечима знизав, бо не зрозумів причини поміченої на обличчі Пашки радості.
Пашка всівся біля буржуйки, руки до неї простягнув, пальцями у повітрі на баяні заграв, ніби змерзли вони.
— Ну що? — спитав Сергійович.
— Що — що? Нудно стало, дай, думаю, до товариша зайду! — посміхнувся Пашка. — Ти ж не проти? Я от на тебе не ображаюся! Ніколи не ображався! А тут таке! Загалом, дякую! Це ж ти заради мене не спав, мабуть?
— Ти про що? — не зрозумів Сергійович, дивлячись на гостя як на божевільного.
— Ні, я оцінив! Я розумію, — Пашка явно плутався, добираючи слова. — Я про те, що вдячний! І ти не подумай, що раз ти мене послав, то я вже ніколи не повернуся! Я ж знаю, що ти довго не сердишся! Але за «вулицю Леніна» дякую! Це ти гарно придумав! Такий подарунок! Мені цей Шевченко вже ось тут сидів! — І він провів пальцем по горлу.
— А-а! — нарешті зрозумів Сергійович причину Пашкиної радості. — Чай будеш?
— Буду, якщо з медом!
— То ти, значить, радий! — вирішив уточнити Сергійович, вже коли вони до столу всілися і за чай узялися.
— Ну так! — здивувався Пашка. — Як тут не радіти!
— Значить, ти у нас «ленінець» — усміхнувся хазяїн.
— Ну не ти ж, — хіхікнув у відповідь Пашка. — Тобі ж усе і раніше не подобалося, і тепер! Тут тепер інше питання! А що, як народ до села повернеться? І вимагатимуть вуличні таблички по-старому перебити? Шкода ж буде!
— Не вимагатимуть, — упевнено промовив Сергійович. — Зараз по всій країні вулиці перейменовують! Не лише вулиці! Цілі села і міста! Головне, щоб жителі згодні були. Ти ж згоден, як я бачу?
— Звичайно!
— І я згоден! Можемо проголосувати для формальності, щоб потім сказати, що одноголосно рішення прийнято було. — Сергійович руку підняв.
Пашка також підняв руку вгору, посмішка його зуби криві оголила.
— Ну от і все! — сказав Сергійович. — Хто на збори не прийшов — сам винен! А потім, коли влада знову з’явиться, повідомимо їм про своє рішення.
— Так, таке діло й обмити не гріх! — обережно запропонував Пашка.
— Іншим разом, — погляд Сергійовича, на гостя направлений, став таким строгим, що Пашка одразу тему змінив.
— А провулок Мічуріна так і лишився? — спитав він.
— А що з ним робити? — хазяїн дому плечима знизав. — Мічурін нікому шкоди не приніс! Та і будинків там тільки два!
— Так, хай лишається! Я теж не проти! — погодився Пашка. — Як там твої бджоли? Прокинулися вже?
— Та вони по-справжньому і не сплять ніколи! Якщо заснуть — замерзнуть. У них там навіть узимку тепло. Плюс тридцять сім! Вони самі собі у вулику опалення роблять. А якщо сам опалення робиш, то коли спати? Я он якщо лише спатиму, то замерзну! Хтось же має вугілля у топку підкидати!
— А ти їх, як потепліє, на який бік за пилком випускатимеш? На наш чи туди, до «укрів»? — поцікавився Пашка.
— Куди захочуть, туди і полетять. Вулики у сад винесу, а далі то вже їх справа.
— Ти б краще їх у моєму саду поставив! У нас там спокійніше! Там на полі і квітів більше!
— Дякую, — закивав Сергійович. — От весни дочекаємося, тоді видно буде, де квітів більше!
Розійшлися вони з Пашкою цього разу дружньо, навіть руки біля хвіртки потисли. Потім зайшов Сергійович у сарай до бджіл.
— Запам’ятайте! — сказав, на вулики, сховані за листами заліза, дивлячись. — Адреса у нас тепер нова! Вулиця Шевченка! А будинок так і лишився тридцять сьомий, тільки вулиця інша!
Постояв Сергійович перед вуликами ще пару хвилин, до тиші дослухаючись. Здалося йому, що почув він у тиші сараю гудіння бджолине. А значить, і вони його почули. Не могли не почути.
21
Лопата для прибирання снігу совалась по нижній корі насту, розкришеній і наново утрамбованій важкими черевиками хазяїна дому. Верхній сніг, що недавно випав і ще не став важким, знімався легко. Сергійович його лопатою штовхав до краю двору, до садового паркану.
Заняття це, звичайно, здавалося Сергійовичу безглуздим. Щось на зразок вранішньої зарядки. Але все одно очищати старий сніг, зледенілий, від нового, пухнастого, як ніяк, роботою вважатися могло. А за роботою Сергійович знудився. Не за тією, на яку маршрутками переповненими треба їхати, а тією, за якою руки сверблять. Така праця — вона і від неробства-туги відволікає, і радість приносить, якщо у неї мета кінцева є. Ну от, як прибирання снігу, наприклад. Хоча, по суті, він же і не прибирає цей сніг — його весна прибере. Він його сортує.
Усміхнувся Сергійович. Віддихався. Згадав, як любив раніше шкатулки майструвати! Як шліфував їх дрібною наждачною, як лакував. Гарне заняття! Якраз зимове! Як рукоділля для жінок! На столі інструменти, клей столярний, поліровані дощечки. А за вікном — осінь із дощами, зима зі снігопадами, та хоч травневі грози! А потім запросять на весілля, а він з подарунком — із шкатулочкою з вишні, на кришечці котрої — інкрустація березою, у вигляді двох обручок переплетених! Наче і не сервіз, і не сто гривень у конверті, але щось тепле, від душі і серця! І всі це розуміють! Особливо молодята!
Озирнувся на двір.
«Щось тихо дуже!» — подумав.
І справді, тиша навкруги зависла мирна, не воєнна (не військова). Навіть далекого відлуння вибухів не чути!
Прихилив лопату до паркану. Зайшов у сарай-зимівник до бджіл. Відсунув захисний лист заліза, приклав вухо до стінки ближнього до входу вулика. Вухо тремтіння відчуло, а звуків жодних! Стіна вулика — це як вушна перетинка, тільки з іншого боку, зсередини. Тобто тремтіння вже і є перероблений цією перетинкою звук!
— Ну, давайте, давайте! — прошепотів він випрямляючись. Поставив лист залізний на місце. — Скоро вам до роботи братися! — Вийшов з сараю.
«А де ж вони літатимуть?» — подумав і у бік саду, за котрим город і поле, поглянув.
Не маючи відповіді на власне питання, зазирнув він у сарай-гараж. Зняв ключа з цвяха на стіні. Сів у свій «жигуль». Руки на холодне кермо поклав. Знову про весну близьку подумав. Водієм він був спокійним і обережним. Зимою не їздив, лише у теплий час. От і уявив собі, як з двору на свою перейменовану весняну вулицю виїздить.
Вставив ключа. Повернув його, одночасно натискаючи на педаль газу — тиша! Мовчить машина. Чортихнувся Сергійович спересердя і тут згадав, що акумулятор же у хаті, біля буржуйки на підлозі стоїть, гріється. Він же як людина — на морозі спочатку німіє, а тоді завмирає на смерть.
Сходив у будинок, приніс важку коробку, на її місце під капотом поставив, клеми приєднав. Одразу завівся мотор — голосно, майже дзвінко. Посмішка на обличчі Сергійовича розплилася — лінива і мрійлива. І здавалося йому, що ніхто зараз цей шум мотора не чує. Не тому, що він всередині сараю-гаража машину завів, а тому, що нема навкруги нікого! І до Пашки так далеко, що цей звук і не долетить туди, на Леніна! Хіба якщо виїде він машиною у двір! Але рано ще. А мотор — молоток! З першої іскри завівся!