— Я що, дебіл? — Пашка заперечив, мотнувши головою. — Якщо б я пішов у дім за грошима, вони б за мною і ніж у спину! Що я не знаю, як це робиться?
— А чого ж вони до мене не під’їхали?
— А я їм сказав, що один у селі. Та і переїзду тепер з Шевченка на Леніна немає. Там же воронка від вибуху, біля Митькових. Тільки танк пройде!
Сергійович мовчав. Лише продовжував дивитися на Пашку, на його шахрайську фізіономію, яка гарно би старому кишеньковому злодію пасувала, якого багато разів ловили, били і тому полохливий він. На Пашку, який у свої сорок дев’ять на десять років старішим самого Сергійовича видавався. Чи то через обличчя, чи то через щоки, обшарпані, ніби все життя тупою бритвою брився і шкіру свою псував.
Дивився і думав, коли б не залишилися вони тут удвох на все село, ніколи б знову розмовляти з ним не став. Так і жили б паралельно кожний на своїй вулиці і своїм життям. Він, Сергійович, на Леніна, а Пашка б на Шевченка. І ніколи б до самої смерті не розмовляли. Якби не війна.
— Давно у нас тут не стріляли, — зітхнув гість. — А он у Гатній раніше тільки вночі із гармат бахали, а тепер уже і вдень!.. А ти, — Пашка раптом голову ледь вперед нахилив, — якщо наші про що попросять, зробиш?
— Які «наші»? — невдоволено перепитав Сергійович.
— Ну, наші, донецькі! Що ти придурюєшся!
— Мої «наші» у сараї, а більше ніяких «наших» не знаю. Ти мені також не дуже-то «наш»!
— Та досить бичитися! Не виспався, чи що? — Пашка показово скривив губи, щоб своє невдоволення виказати. — Чи твої бджоли померзли, так ти на мені зло зганяєш?
— Я тебе померзну! — у голосі хазяїна дому жартівлива погроза прозвучала. — Ти, якщо щось проти моїх бджіл скажеш...
— Та я що, я твоїх бджіл поважаю! Навпаки, турбуюся! — поспішив перебити його Пашка, почав «вмикати задню». — Не второпаю я, як вони зимують? Їм хіба в сараї не холодно? Я б там від холоду здох!
— Поки сарай цілий — не холодно! — Сергійович пом’якшав. — Я слідкую! Щодня перевіряю.
— А як вони у вуликах сплять? — спитав Пашка. — Як люди?
— Ага, як люди! Кожна у своєму ліжечку.
— Так опалення ж там у тебе нема! Чи зробив?
— А їм не треба! У них всередині плюс тридцять сім. Самі себе гріють.
Розмова, яка перейшла на бджолину тему, зазвучала більш дружньо. Пашка зрозумів, що на такій спокійній ноті і йти можна. Навіть попрощатися вийде, а не так, як минулого разу, коли Сергійович його матом послав.
— Ти, до речі, про пенсію не подумав? — спитав наостанок.
— А що тут думати? — Сергійович плечима здвигнув. — Як війна скінчиться, мені поштарка одразу за три роки принесе! Ото тоді заживу!
Усміхнувся Пашка, хотів хазяїна дому якось підколоти, але промовчав.
Перед тим, як піти, ще раз поглядом із Сергійовичем зустрівся.
— Слухай, а може, поки зарядка є, — знову простягнув йому мобільник, — Віталіні своїй подзвониш?
— Яка ж вона моя? Уже шість років, як не моя. Ні, не буду.
— А дочці?
— Іди вже! Я ж сказав — нема кому мені дзвонити!
3
— Що ж це може бути? — міркував уголос Сергійович.
Він стояв на межі городу перед білим полем похилим, яке широким язиком донизу линуло, а потім так само поступово вгору піднімалося, до Жданівки. Там, де лежав засніжений горизонт, ховалися укріплення української армії. Роздивитися їх звідси Сергійович не міг. Далеко, та і зір вже не той.
Праворуч відходила туди ж, угору, пологим підйомом, подекуди густа, подекуди «рідка» лісосмуга вітрозахисту. Правда, вгору починала вона відходити тільки від злому землі, а до повороту на Жданівку висаджені були дерева рівною лінією по нижньому злому уздовж ґрунтівки, яка зараз сумирно під снігом лежала, оскільки з початку військових дій ніхто нею не їздив. А коли до весни 2014-го їздили, то доїхати могли і до Світлого, і до Калинівки.
Сергія Сергійовича сюди, на край городу, зазвичай ноги виносили, а не думки. У дворі він блукав часто: господарство оглядав. То у сарай до бджіл, до у сарай-гараж до своєї зеленої «четвірки», то до купи вугілля, що маліла щодень, але все одно давала певність на завтрашнє й позавтрашнє тепло. Іноді ноги несли його до саду, і тоді зупинявся він біля сплячих від холоду яблунь та абрикосів. А іноді, хоч і рідше, опинявся скраю городу, де так само потріскувала крихко під ногами безкінечна снігова кора. Там черевики ніколи не провалювалися глибоко, бо зимній вітер завжди сніг донизу у поле скочував, до злому. А значить, залишалося його нагорі, і на городі у Сергійовича небагато.
І ось ніби треба додому йти, обід скоро, та ця пляма там, на підйомі поля до українських окопів, до Жданівки, бентежила Сергійовича і не відпускала його. Пару днів тому, коли він востаннє на край городу виходив, не було на білосніжному полі жодних плям. Лише сніг, до якого як придивлятися, то білий шум починаєш чути — це така тиша, що за душу холодними руками бере і довго не відпускає.
Тиша тут, звичайно, особлива. Звуки, до яких звикаєш і на які уваги не звертаєш, також є частиною тиші. Як, наприклад, відгомін далеких артобстрілів. Ось і зараз — Сергійович змусив себе прислухатися — десь праворуч, кілометрів за п’ятнадцять, б’ють, і десь ліворуч — теж наче, якщо тільки це не відлуння.
— А може, людина якась? — знову запитав себе вголос Сергійович, вдивляючись.
На мить здалося, що повітря прозорішим стало.
«Ну а що ще там може бути? — подумав. — Був би бінокль, все б роздивився! Та грівся б уже вдома, в теплі... А може, Пашка бінокль має?»
Повели тепер ноги його слідом за думками — до Пашки. Позаду лишилася обійдена скраю воронка він снаряду біля дому Митькових. Далі по Шевченко — слідами від машини, що недавно проїхала, про котру міг Пашка і правду, зрештою, сказати, а міг і збрехати — хіба важко це йому зробити!
— Маєш бінокля? — не привітавшись, спитав у ворога дитинства, що відчинив двері.
— Маю, а тобі навіщо? — Пашка, схоже, також вирішив не вітатися: до чого зайві слова вимовляти?
— Там, з мого боку, на полі лежить щось. Може і труп!
— Зараз! — Очі у Пашки загорілися питальним вогником. — Зачекай!
Воронка біля дому Митькових лишилася позаду. Сергійович на ходу подивився в небо — здалося йому, що вже темніє, хоча навіть найкоротші зимові дні не закінчуються о пів на другу! Потому кинув оком на масивний старий бінокль, що теліпався на коричневій шкіряній попрузі на випнутих кожухом уперед грудях Пашки. Груди кожуха, звичайно, так би не випиналися, якби той не загорнув овчиною досередини відвороти коміра. Сам комір стояв парканом довкола тонкої шиї, відповідно захищаючи її від морозного вітру.
— Ну, де? — Пашка притулив бінокль до очей, як тільки зупинилися вони на межі городу.
— Туди он дивися, прямо і трохи направо, на підйомі! — Сергійович вказав рукою.
— Так-так-так, — примовляв Пашка. — Ага! Бачу!
— І що там?
— Труп військовий. А от чий? І де ж його шеврончики? Ні, не видно. Невдало ліг!
— Дай глянути! — попросив Сергійович.
Пашка зняв бінокля з шиї, простягнув.
— Тримай, пасічник! Може, в тебе око гостріше!
Те, що темним віддалік здавалося, при наближенні виявилося зеленим. Мрець лежав на правому боці, потилицею до Малої Староградівки, а значить, обличчям до українських окопів.
— Що бачиш? — спитав Пашка.
— Що бачу? Лежить. Мертвий. Солдат. Хрін його зна, чий! Мо’ тих, мо’ цих!
— Ясно, — Пашка кивнув, і голова його усередині високо піднятого овечого коміра своїм рухом викликала у Сергійовича, що вже відвів від очей окуляри бінокля, посмішку.
— Ти чого? — підозріло спитав Пашка.
— Та ти як той дзвін перевернутий у своєму комірі. Голова дуже маленька для таких розкошів!
— Яка є, — огризнувся Пашка. — Зате у маленьку голову пулі влучити складніше, а у велику, як у тебе, і за кілометр поцілиш!
Почимчикували вони разом через сад-город-двір до хвіртки на Леніна. Мовчки, один на одного не дивлячись. Там Сергійович попросив Пашку на пару днів бінокля йому лишити. Пашка лишив. І до провулка Мічуріна пішов, не озираючись.